— Вони в неї досі такі.
— Лісбет розповідала, як Каміла годинами просиджувала перед дзеркалом, просто тренуючи свій погляд. Очі були її приголомшливою зброєю. Вони могли й причаровувати, й відтручувати, змушувати дітей і дорослих відчувати себе одного дня обраними й особливими, а другого — зацураними й непотрібними. Це був лихий дар. Як ти можеш здогадатись, у школі Каміла відразу стала неймовірно популярною. Кожному хотілося з нею дружити, і вона здобувала з цього зиск усіма можливими способами. Вона влаштовувала так, щоб однокласники щодня дарували їй маленькі подаруночки: мармурові кульки, солодощі, дрібні гроші, намистинки, брошки. А ті, що нічого не дарували або взагалі поводилися не так, як їй хотілось, не сподоблялися наступного дня ані її привітання, ані навіть погляду. Той, кому хоч раз довелося побувати в центрі її уваги, знав, якого болю це завдавало. Її однокласники щосили домагалися від неї прихильності. Вони плазували перед нею — всі, крім, звісно, однієї дівчинки.
— Сестри.
— Саме так, і тому Каміла наструнчувала однокласників проти Лісбет. Вона організувала божевільне цькування. Лісбет устромляли головою в унітаз, називали недотепою, потворою і ще багато якими гидотними словами. Вони робили це, аж поки одного разу таки розпізнали, з ким сварились. Але то вже інша історія, і тобі вона відома.
— Лісбет не з тих, хто підставляє другу щоку.
— Звісно. Однак найцікавішим у цій історії, суто з психологічного погляду, є те, що Каміла навчилася домінувати й маніпулювати своїм оточенням від самого малку. Вона тримала під контролем усіх, крім двох важливих для неї людей, Лісбет і батька, і це її дратувало. Вона доклала чимало зусиль, щоб виграти ці двобої теж, і для кожного з них, певна річ, потрібна була своя стратегія. Привернути на свій бік Лісбет їй ніколи не вдавалось, і не думаю, щоб її це якось утішило б. У її очах Лісбет була лише дивною, похмурою й упертою дівчиною. А от батько…
— Він був суцільне зло.
— Злим він, звичайно, був, але водночас був і силовим полем сім’ї. Усе, власне кажучи, крутилося навколо нього, хоч він і рідко навідувався до них. Він був неприсутнім батьком, а такий, навіть за нормальних обставин, може мати для дитини міфічне значення. Але тут усе зайшло далі.
— Що ви маєте на увазі?
— Я припускаю, що Каміла й Зала разом були дуже невдалою комбінацією. Думаю, що Каміла, сама цього до пуття не усвідомлюючи, вже тоді цікавилася лише однією річчю — владою. А її батько… ну, йому можна дорікнути багато в чому, та тільки не в нестачі влади. Про це казали чимало людей, особливо ті бідолахи з СЕПО. Вони з неймовірною рішучістю готувалися відмовити йому й поставити свої вимоги, однак, стикаючись з ним віч-на-віч, оберталися на отару боязких овець. Залаченко випромінював огидну могутність, яка, звичайно, тільки посилювалася тим, що він мав недоторканність, і всі спроби дотягтися до нього сходили нанівець: хоч скільки разів на нього заявляли в соціальні служби, СЕПО його завжди боронило. І це переконало Лісбет узяти справу в свої руки. Але Каміла бачила в цьому щось зовсім інше.
— Вона сама прагнула стати такою самою?
— Гадаю, так. Батько був для неї ідеал, і їй хотілося теж мати такий самий імунітет і владу. Та найбільше, либонь, їй хотілося, щоб він звернув на неї увагу, визнав її за гідну дочку.
— Вона ж мала знати, як жахливо він поводиться з її матір’ю.
— Певна річ, вона знала, а проте тягла за батьком. Можна сказати, обрала силу і владу. Уже в дитинстві Каміла кілька разів заявляла, що зневажає слабких людей.
— Значить, на вашу думку, матір вона теж зневажала?
— Боюся, що так. Лісбет одного разу розповіла мені те, чого я ніколи не забуду.
— Що саме?
— Я цього нікому не розповідав.
— Може, настав час?
— Ну, може. Але спершу мені треба хильнути чогось міцного. Як щодо чарки доброго коньяку?
— Ідея, мабуть, непогана. Сидіть, я знайду чарки і пляшку, — сказав Мікаел і пішов до кухонної шафки з червоного дерева, що правила за бар.
Він якраз узявся перебирати пляшки, коли задзвонив його айфон. Це був Андрей Зандер, принаймні саме його ім’я висвітилося на дисплеї. Проте коли Блумквіст відповів, ніхто йому нічого не сказав. «Мабуть, телефон просто спрацював у кишені», — подумав він і, наливши в певній задумі дві чарки коньяку «Ремі Мартен», знову сів поруч з Голґером Палмґреном.