— Розповідайте, — попросив він.
— Навіть не знаю, з чого почати… Як я зрозумів, усе відбулося гарної літньої днини, коли Каміла й Лісбет сиділи у своїй кімнаті. Двері були замкнені.
Розділ 23
Авґуст знову напружився. Відповідати далі він уже не міг. Числа були занадто великі, і, замість узяти олівця, хлопчик стис свої кулаки так, що його долоні побіліли. Він почав битися головою об стіл.
Лісбет мала б утішити його чи принаймні наглянути за тим, щоб він себе не покалічив. Але вона не зовсім усвідомлювала, що відбувається. Дівчина думала тільки про зашифрований файл, розуміючи, що так вона теж не просунеться далі. Та її це й не здивувало. Як Авґустові могло б удатися те, з чим не впоралися суперкомп’ютери? Її сподівання були від самого початку безглузді, а досягнення хлопчика й без того вже вражали. Проте вона все одно відчувала розчарування.
Вийшовши в темряву, Лісбет почала оглядати дику природу довкола. Під крутим скелястим схилом були пляж і вкрите снігом поле з танцмайданчиком. У теплі літні дні тут, мабуть, аж кишить людьми. А тепер кругом пусто. Човни стоять на березі, і ніяких ознак життя. По той бік затоки — жодного вогника. Лісбет подобалося це місце, принаймні як криївка наприкінці листопада.
Правда, вона навряд чи змогла б почути звук мотора, якби хтось вирішив їх навідати. Єдиний майданчик, де можна припаркуватися, був унизу, коло пляжу. Щоб дістатися звідти до будинку, досить лише піднятися дерев’яними сходами вздовж скелястого схилу. Тож під покривом темряви підкрастися до них не так уже й важко. Однак Лісбет думала, що цієї ночі їй таки пощастить поспати. Це було вкрай потрібно. Її, як і раніше, мучила рана, і, можливо, саме тому, попри невдачу, вона поновила свою віру в Авґуста. Але, повернувшись у дім, Саландер зрозуміла, що річ була не тільки в цьому.
— Зазвичай Лісбет не хвилює ні погода, ні події, що відбуваються десь на периферії, — вів далі Голґер Палмґрен. — Її погляд відкидає неістотне. Та цього разу вона згадала про те, що на Лундаґатані і над Скіннарвікспаркеном світило сонце. Вона чула, як сміються діти. По другий бік вікна люди щасливі, — можливо, саме це вона хотіла сказати. Підкреслити, так би мовити, контраст. Звичайні люди їли морозиво й бавилися повітряними зміями та м’ячами. Каміла і Лісбет сиділи, замкнені у своїй кімнаті, й чули, як батько ґвалтує і б’є їхню матір. Гадаю, це було якраз перед тим, як Лісбет помстилася Залаченкові, але я не впевнений. Випадки насильства траплялися й раніше. Усі вони відбувалися за однією схемою. Зала з’являвся по обіді або ввечері дуже п’яний, іноді куйовдив Камілине волосся, примовляючи щось на зразок: «Як у такої гарної дівчинки може бути така огидна сестра?» Потім він замикав доньок у дитячій і сідав на кухні, щоб випити ще. Пив він саму горілку і часто спочатку сидів мовчки, тільки прицмокуючи, як голодна тварюка. Відтак він майже ласкаво бурмотів щось на зразок: «І як сьогодні почувається моя шльондрочка?» А далі Аґнета робила якусь помилку, або, точніше, Залаченко вважав, що бачить якусь помилку, і відразу за цим ішов перший удар, зазвичай ляпас, супроводжуваний словами: «А я думав моя маленька шльондрочка сьогодні поводитиметься як слід». Після того він волік її до спальні й бив. Лісбет угадувала це по звуках. Вона могла навіть сказати, як саме й куди батько бив матір. Вона знала це так добре, ніби били її саму. Потім Зала починав лупцювати жінку ногами. Він штурхав і гатив її об стіну, вигукуючи: «Сука, шльондра, повія…», — і це його збуджувало. Він запалювався від її страждань. Тільки коли Аґнета була вже вся в синцях і стікала кров’ю, він її гвалтував, а кінчаючи викрикував іще гірші образи, і тоді все ненадовго змовкало. Чулися тільки здавлені Аґнетині хлипи і його власне важке дихання. Відтак він уставав, випивав іще, недовго бурмотів, лаявся і плював на підлогу. Іноді він відмикав двері до Каміли й Лісбет, випалюючи щось на зразок: «Тепер мама знову поводиться добре», — і йшов собі, грюкаючи дверима. Це була звичайна схема. Але того дня дещо сталося.
— І що ж?
— Кімната в дівчаток була досить маленька. Хоч як вони намагались віддалитися одна від одної, та їхні ліжка стояли майже впритул, і в той час, коли тривало знущання, вони зазвичай сиділи кожна на своєму матраці, одна навпроти одної. Розмовляли сестри рідко й навіть старались не перезиратися між собою. Того дня Лісбет майже не відривала очей від вікна, що виходило на Лундаґатан, і, певно, тому могла розповідати про літо й дітей надворі. Але потім вона глянула на свою сестру й побачила…