— Тікала від нього — от і забігла. Але це не допомогло.
— Який жах!
— Не знаю, як вам віддячити.
— Та пусте.
— Я так стомилася від лихих чоловіків, — промовила вона.
— Я добрий чоловік, — поспішив запевнити її Зандер, відразу відчувши себе жалюгідним.
Не дивно, що жінка не відповіла, а просто розгублено втупилася в кам’яні сходи.
Андреєві стало соромно за свої нікчемні слова. Чоловік уже готувався дістати відкоша, аж тут жінка підняла голову й обдарувала його несміливою усмішкою.
— Я думаю, що так і є. До речі, мене звати Лінда.
— А я Андрей.
— Дуже приємно, Андрею, і ще раз дякую.
— І вам дякую.
— А мені за що?
— За те, що ви…
Зандер так і не спромігся закінчити речення. Серце йому несамовито закалатало об ребра, а в роті пересохло. Чоловік опустив очі долу.
— Так, Андрею? — перепитала Лінда.
— Провести вас додому?
І про це він також пошкодував.
Андрей злякався, що вона неправильно витлумачить цю пропозицію. Однак Лінда знову розквітла чарівною несміливою усмішкою і сказала, що поруч з ним почуватиметься в безпеці. Вони разом вийшли надвір і попрямували до Слуссену. Лінда розповіла, як великий будинок у Юшгольмі став для неї майже кліткою. Андрей відповів, що чудово розуміє її: він написав цілу низку статей про насильство над жінками.
— Ви журналіст? — поцікавилася вона.
— Я працюю в «Міленіумі».
— Ого! — вигукнула Лінда. — Чесно? А я велика шанувальниця цього журналу.
— Завдяки йому сталося чимало хорошого, — зніяковіло мовив Зандер.
— Це правда, — погодилась жінка. — Недавно мені трапилася чудова стаття про іракця, пораненого на війні. Він утратив роботу прибиральника в якомусь місцевому ресторані. Бідолаха обернувся на жебрака… А тепер він власник цілої мережі ресторанів. Я плакала, читаючи цю статтю. Який гарний стиль! Такі речі дають надію, що завжди можна повернутися…
— Це я написав, — признався чоловік.
— Жартуєте? — спершу не повірила вона. — Стаття просто приголомшлива!
Андрей нечасто чув компліменти на адресу свого журналістського хисту, особливо від незнайомих жінок. Тільки-но мова заходила про «Міленіум», усі відразу ж починали згадувати Мікаела Блумквіста, і Андрей загалом не заперечував. Але потайки все ж мріяв про те, щоб зауважили і його. І от красуня Лінда мимоволі захоплюється ним.
Зандер так зрадів, що навіть набрався духу й запропонував випити чогось у ресторані «Папаґалло». Вони якраз проходили поряд. На його щастя, жінка вигукнула:
— Яка чудова ідея!
Тому вони зайшли в ресторан. Серце Андреєві калатало, і він щосили намагався не дивитися своїй супутниці в очі.
Ті очі буквально вибивали землю з-під ніг, змушуючи сумніватись у реальності всього, що відбувалося. Вони влаштувалися за столиком неподалік від шинкваса, і Лінда нерішуче простягла руку. Стиснувши її, Андрей пробурмотів щось, сам ледве тямлячи, що говорить. Він помітив, що йому телефонує Ґранден, але, на свій подив, проігнорував дзвінок, вимкнувши сигнал. Нехай журнал хоч раз зачекає. Тепер йому хотілося просто дивитися на Ліндине обличчя й тонути в ньому. Жінка була така вродлива, що Андреєві спирало дух, наче від удару в живіт. Воднораз вона видавалася тендітною та ніжною, немов поранена пташка.
— Не уявляю, як хтось міг завдати тобі болю, — промовив він.
— А проте таке завжди трапляється, — відповіла Лінда.
Зандер подумав, що, мабуть, він таки розуміє це. Така жінка, як вона, частенько, либонь, приваблює психопатів. Ніхто інший просто не ризикне кудись її запросити. Більшість чоловіків відступить, почуваючись негідними її.
— Як приємно сидіти тут з тобою! — сказав Андрей.
— Як приємно сидіти тут з тобою! — повторила вона, ласкаво погладжуючи його руку.
Вони замовили по келиху червоного вина і почали лепетати навперебій, тому Зандер навряд чи звернув увагу на те, що в кишені вібрував його мобільний телефон — і не раз, а двічі. Отак уперше в житті він проігнорував дзвінок від Мікаела Блумквіста.
Невдовзі Лінда повела Андрея в ніч, узявши за руку. Зандер не питав, куди вони прямують. Здавалося, він ладен був іти за нею хоч на край світу. Найдивовижніша з усіх жінок, яких він бачив на своєму віку, дарувала йому усмішку, і від неї кожен камінчик на тротуарі, кожен подих провіщав щось чудесне й приголомшливе. «Заради такої прогулянки варто жити», — думав Андрей, не звертаючи уваги ні на холод, ні на місто довкола себе.