Мікаел Блумквіст прийшов додому вже після півночі. І хоч він страшенно стомився й мав уставати ще вдосвіта, але все одно сів за комп’ютер і почав шукати інформацію про Едвіна Нідгема. У світі було досить Едвінів Нідгемів, серед них і успішний гравець у регбі, що з тріумфом повернувся в спорт, подолавши лейкемію.
Один Едвін Нідгем був, здається, експерт в очищенні води, а другий умів спритно потрапляти на світські фотографії, маючи скрізь ідіотський вигляд. Проте жоден з них не підходив на роль того, хто викрив Осу й звинувачував її в злочинах. Був, щоправда, Едвін Нідгем — комп’ютерний інженер, який захистив дисертацію в Массачусетському технологічному інституті, а це вже принаймні потрібна галузь. Однак навряд чи Блумквіст шукав саме його. Звичайно, тепер цей Нідгем обіймав високу посаду в «Сейфлайфі» — провідній компанії у сфері захисту від комп’ютерних вірусів. Така компанія, певна річ, могла б цікавитися гакерами. Та в усіх інтерв’ю цього Еда, як його називали, йшлося лише про частки продажів на ринку й нові продукти. Жодне слово не підносилося над рівнем звичайних штампів, притаманних балаканині торговців, навіть там, де чоловік мав нагоду розказати про свої захоплення — боулінг і риболовлю. Він казав, що любить природу й конкуренцію… Одне слово, найгірше, на що цей суб’єкт був здатен, — це замарудити людей до смерті.
В інтернеті знайшлася фотографія, де Ед, усміхнений, з оголеним торсом, тримав величезного лосося, але таких знімків у кожного рибалки хоч греблю гати. Коротше кажучи, навіює нудьгу, як і все інше. А проте якоїсь миті Блумквіст спіймав себе на думці, що, можливо, марудність і безликість — це лише маска. Перечитавши інформацію вдруге, Мікаел подумав, що вона й справді дуже схожа на вигадку, на ширму. Повільно, але неминуче журналіст упевнювався: це той самий хлопець. Спецслужбами тхнуло за кілометр. Дуже схоже на АНБ чи ЦРУ.
Блумквіст знову глянув на фото з лососем, і йому здалося, що тепер він бачить зовсім інше — міцного хлопця, який просто грає комедію. У його позі та глузливій усмішці на камеру відчувалася якась рішучість. Принаймні Мікаелові так здалося, і він знову подумав про Лісбет. Чи варто їй розповідати про цю зустріч? Ні, причин турбувати її поки що нема, тим паче він сам ще нічого до ладу не знає. Урешті чоловік вирішив просто піти в ліжко. Треба поспати бодай кілька годин, щоб уранці мати ясну голову на зустрічі з Едом Нідгемом. Блумквіст задумливо почистив зуби, роздягся, ліг і аж тоді усвідомив, що втомився більше, ніж міг собі уявити. Він заснув за лічені секунди. Йому снилося, ніби його тягнуть під воду й починають топити в тій річці, де стояв на фото Ед Нідгем. Згодом він туманно згадуватиме, як повзав по дну річки з лососями, що билися й тріпалися довкола нього. Проте довго Мікаел не проспав. Він прокинувся відчуваючи, ніби щось прогавив. Мобільний телефон лежав на столику коло ліжка, і чоловік полинув думкою до Зандера. Він весь час підсвідомо думав про Андрея.
Лінда замкнула двері на два замки, і в цьому, звісно, не було нічого дивного. Жінка в такому становищі мусить уживати всіх можливих заходів безпеки. Однак Андрей почувався незручно, переконуючи себе в тому, що річ не в жінці, а в квартирі, яка мала цілком несподіваний вигляд. Невже вони справді опинились у помешканні однієї з Ліндиних подружок?
Ліжко було широке, але не надто довге, з блискучими сталевими ґратчастими бильцями. Чорне покривало на ньому асоціювалося в Андреєвій уяві з марами чи труною. А ще йому не подобалися зображення на стінах, де висіли здебільшого оправлені в рамки фото озброєних чоловіків. У всьому помешканні відчувалося щось стерильне та прохолодне. Хоч-не-хоч закрадалася в серце думка, що тут навряд чи живе добра людина.
З другого боку, він, певно, просто нервується й перебільшує або шукає приводу піти. Чоловік завжди тікає від того, що любить, — чи не так казав Оскар Вайлд? Андрей глянув на Лінду. Ніколи раніше він не бачив такої неймовірно вродливої жінки, і вже це неабияк полохало його. Вона наблизилася до нього в синій сукні, що тісно облягала стан, і, ніби читаючи його думки, промовила:
— Хочеш піти додому, Андрею?
— На мене й справді чекає величезна купа справ.
— Розумію, — сказала Лінда, цілуючи його. — Тоді, звичайно ж, іди додому й працюй.
— Мабуть, так буде краще, — пробурмотів чоловік.
Вона притислась до нього й поцілувала так, що Андрей не міг більше опиратися. Він відповів на Ліндин поцілунок, обхопивши руками її стегна. Раптом жінка відштовхнула його. Відштовхнула так сильно, що Андрей поточився й упав на ліжко, на якусь мить злякавшись. А потім глянув на Лінду. Вона всміхалася так само ніжно, як і раніше, тому чоловік подумав, що це просто така брутальна гра. Адже Лінда дійсно хоче його? Вона хоче любитися з ним тут і тепер. Андрей дозволив їй осідлати себе, розстібнути свою сорочку й провести нігтиками по животу, її погляд палав нестримним жаром, а пишні груди здіймалися під тканиною сукні. Вона розтулила рота — і по її підборіддю стекла крапля слини. Лінда щось прошепотіла, та він не розчув. Але то було: «Зараз, Андрею».