— Зараз!
— Зараз, — невпевнено повторив чоловік, відчуваючи, як вона стягає з нього штани.
Лінда поводилася безсоромніше, ніж він сподівався. Вона була розпусніша й неймовірно хтивіша за будь-яку жінку з тих, кого він знав.
— Заплющ очі й лежи спокійно, — наказала Лінда.
Андрей підкорився, чуючи, як вона морочиться з чимось, однак не розумів, з чим. Зненацька щось клацнуло, і він відчув, як його зап’ястки обхопив метал, а розплющивши очі, побачив, що закутий у наручники. Чоловік уже хотів був запротестувати, — він, мовляв, не надто схильний до таких ігор, — але все сталося так швидко. Блискавично, ніби роблячи це всоте, Лінда прикувала його руки до бильця ліжка, а потім зв’язала йому ноги мотузкою й сильно сіпнула.
— Ніжніше, — мовив Андрей.
— Не хвилюйся.
— Добре.
Лінда скинула на нього поглядом, який чоловікові зовсім не сподобався. Відтак сказала щось різким голосом, та він знову не розчув.
— Що? — перепитав Зандер.
— Я різатиму тебе, Андрею, — повторила жінка, заклеївши його рот смужкою скотчу.
Мікаел Блумквіст намагався вмовити себе, що причин турбуватися нема. Чого б то з Андреєм мало щось статися? Адже ніхто, крім нього самого й Еріки, не знав, що Зандер допомагає переховувати Лісбет і хлопчика. До цієї інформації вони всі ставилися з величезною обережністю — з більшою, ніж до будь-якої іншої частини справи. Одначе… Чого ж тоді від нього ні слуху ні прослуху?
Андрей не з тих, хто ігнорує телефон. Навпаки, він завжди відповідав після першого ж гудка, надто коли йому телефонував Мікаел. Можливо… Блумквіст знову спробував переконати себе, що Андрей, либонь, просто працює, забувши про все на світі, або в найгіршому разі загубив мобільника. Так воно, певно, і є. Та все ж таки… Каміла з’явилася нізвідки по стількох роках. Щось мало відбуватися. Як там сказав комісар Бубланський? Ми живемо в божевільному світі, де параною вважають за норму?
Мікаел узяв з приліжкового столика мобільник і знову зателефонував Андреєві. Відповіді не було, тому чоловік вирішив розбудити їхнього нового працівника — Еміля Ґрандена, який жив неподалік від Андрея в Реда-Берґені у Васастані. Еміль, м’яко кажучи, не зрадів цьому, але пообіцяв відразу ж навідатися до Андрея й перевірити, чи той удома. За двадцять хвилин Еміль зателефонував і сказав, що досить довго грюкав у Зандерові двері і що в помешканні точно нікого нема.
Блумквіст одягнувся й вийшов з квартири, поспішаючи через безлюдний і побитий бурею Седермалм до редакції журналу на Ґетґатан. «Якщо пощастить, — думав він, — Андрей спатиме там на дивані». Зандер дуже часто лишався на роботі, не чуючи телефонних дзвінків. Це дуже просто все пояснило б. Але Мікаелова тривога тільки зростала. Відімкнувши двері й погасивши сигналізацію, чоловік здригнувся, ніби сподівався побачити цілковитий розгром. Проте в жодному з приміщень нічого незвичайного він не виявив. Ані найменшого підозрілого сліду. Усю інформацію з його зашифрованого поштовика стерто, як вони й домовлялися. Усе було як слід, от тільки Андрей не спав на дивані, що тепер видавався ще пошарпанішим і пустішим, ніж раніше. Якийсь час Блумквіст просто сидів на ньому, гублячись у здогадах, а потім знову зателефонував Ґранденові.
— Емілю, — сказав він. — Вибач, що смикаю тебе отак посеред ночі. Просто останні події зробили мене якимось параноїком.
— Розумію.
— Твій голос був дещо напружений, коли я говорив про Андрея. Може, є щось таке, чого ти мені не сказав?
— Нічого, крім того, що ти вже знаєш, — відповів Еміль.
— Що ти маєш на увазі?
— Я теж спілкувався зі Службою захисту даних.
— Що значить «теж»?
— А ти хіба не…
— Ні! — перебив його Блумквіст і почув, як на другому кінці лінії дихання поважчало.
Мікаел збагнув, що сталася якась жахлива помилка.
— Розказуй, Емілю, і швидко! — зажадав він.
— Ну…
— Так?
— Мені зателефонувала якась Ліна Робертссон зі Служби захисту даних. Сказала, що говорила з тобою й погоджується підвищити рівень безпеки твого комп’ютера, зважаючи на обставини. Йшлося про деякі делікатні особисті повідомлення.