— Маєш на увазі «Павуків»?
— Саме так. І певний час усі сторони, мабуть, залишаються задоволеними. Це великий бізнес, і кожен, хто бере в ньому участь, багатіє, мов троль. Аж тут у гру вступає маленький геній, якийсь професор Балдер, і так уміло рознюхує, як робить і все інше, до чого береться. Він дізнається про їхні оборудки, принаймні про декотрі. І тоді, звичайно ж, усі страшенно полохаються й розуміють: треба щось робити. Як саме ухвалювали рішення, я, певна річ, не знаю. Припускаю, наші хлопці сподівалися, що досить буде юридичних заходів і адвокатських погроз. Та де там! Вони ж в одному човні з бандитами, а ті віддають перевагу насильству. Тож на якійсь пізній стадії «Павуки» втаємничили наших хлопців у свої плани, щоб прив’язати їх до себе ще міцніше.
— Господи!
— Так, але це лише невеличка виразка на тілі нашої організації. Ми проаналізували іншу діяльність, і вона…
— …звісно ж, напрочуд високоморальна, — різко промовив Мікаел. — Та мені на це начхати! Ми ж говоримо про людей, які не зупиняться ні перед чим.
— Насильство має свою власну логіку. Мусиш закінчити те, що почав. А знаєш, що в цій історії найсмішніше?
— Я не бачу тут нічого смішного.
— Ну, тоді вважаймо це за парадокс. Я б ніколи не дізнався про все, якби нас не гакнули.
— Ще одна причина, щоб дати гакерці спокій.
— Я так і вчиню, хай тільки скаже, як вона це зробила.
— Чому це так важливо?
— Жоден мерзотник більше не зможе вдертися в мою систему. Я хочу знати, як діяла Оса, й ужити застережних заходів. А потім я дам їй спокій.
— Не знаю, чого варті твої обіцянки, однак мене цікавить дещо інше, — сказав Мікаел.
— Питай.
— Ти назвав двох хлопців — Барклі й Еббота, якщо я не помиляюся. Ти впевнений, що їх тільки двоє? Хто їхній керівник? Напевно, якесь велике цабе, чи не так?
— На жаль, я не можу назвати його імені. Воно засекречене.
— Значить, мені доведеться з цим змиритися.
— Доведеться, — непохитно заявив Ед, і цієї миті Мікаел зауважив, що затор розсмоктався.
Розділ 28
Професор Чарлз Еделман роздумував на стоянці Каролінського інституту над тим, у яку чортівню дозволив себе вплутати, і ніяк не міг зрозуміти, чому так сталося. Та й часу в нього на розважання, щиро кажучи, не було. Він погодився взятися до справи, заради якої довелося пожертвувати низкою зустрічей, лекцій і конференцій.
Проте його настрій був навдивовижу бадьорий. Професора надзвичайно зачарував не лише хлопчик, а й молода жінка, яка мала такий вигляд, ніби приїхала відразу після вуличної бійки, але керувала новісіньким «БМВ» і говорила холодним, владним тоном. Він не зовсім тямив, що робить, відповідаючи на всі її питання: «Так, звісно, чом би й ні?» Хоч це, очевидно, було похапливо й по-дурному.
Зрештою, професор таки виявив крихту незалежності, відмовившись від усякої винагороди. Ба більше, сказав що сам оплачуватиме собі дорогу й готель. Він, очевидно, почувався винним. Звісно, його переповнювала зичливість до хлопчика, та найважливіше те, що в ньому прокинулася наукова цікавість. Савант, здатний малювати з фотографічною точністю й водночас розкладати числа на прості множники, — це його глибоко зворушило, і, на свій подив, професор навіть вирішив знехтувати Нобелівську вечерю. Молода жінка, певно, зовсім відібрала йому розум.
Ганна Балдер сиділа у своїй кухні на Торсґатані й курила. Мабуть, останніми днями вона тільки те й робила, що сиділа там, пускаючи клуби диму, з тяжким відчуттям у шлунку. Щоправда, їй виявляли підтримку й допомогу. Одначе це нічого не важило, бо її надзвичайно часто й били. Лассе Вестман не хотів миритися з її тривогою: це, либонь, відвертало його увагу від власних мук. Він раз по раз вибухав гнівом і репетував: «Невже ти не можеш допильнувати навіть власного виплодка?» Раз по раз він давав волю рукам або жбурляв її через усю квартиру, наче ляльку. От-от, певно, він знову сказиться: Ганна ненароком розлила каву на присвячені культурі сторінки газети «Даґенс нігетер», а Лассе й так був роздратований через надруковану там театральну рецензію, що видалась йому занадто доброзичливою до акторів, яких він не любив.