— Що ти, в біса, накоїла?
— Вибач, — квапливо відповіла жінка. — Я витру.
По кутиках його рота Ганна бачила, що Лассе цим не вдовольниться й ударить її раніше, ніж сам усвідомить власні дії. Тому вона добре підготувалася до цього ляпаса, не сказавши ані слова й навіть не ворухнувши головою. Вона відчула, як їй на очі навертаються сльози, а серце калатає, мов навіжене. Проте удар, власне кажучи, тут був ні до чого. Ляпас просто відіграв роль спускового гачка. Уранці їй зателефонували й говорили так плутано, що вона майже нічого не второпала: Авґуст знайшовся, але потім знову зник, і, найпевніше, він був живий і здоровий. Ганна не знала, чи їй хвилюватися ще більше, чи нарешті зітхнути з полегкістю, — вона насилу все вислухала. Відтоді година минала за годиною, а нічого не змінювалося, і ніхто, здається, не мав ніяких новин.
Зненацька жінка схопилася на ноги, цілком збайдужівши до того, стусатимуть її знову чи ні. Вона пройшла до вітальні, чуючи, як позаду пихкає Лассе. Авґустів альбом для малювання все ще лежав на підлозі, а за вікнами вила сирена швидкої допомоги. Зі сходів почулися чиїсь кроки. Невже хтось і справді прямує сюди? У двері подзвонили.
— Не відчиняй. Це знову, певно, якийсь клятий журналіст, — гарикнув Лассе.
Ганна теж не бажала відчиняти. Вона нітилася від самої думки про якісь зустрічі. Але й знехтувати дзвінок теж не могла. Ану ж поліціанти хочуть знову допитати її? А може, вони довідалися про щось добре чи погане.
Ідучи до дверей, Ганна подумала про Франса. Вона згадала, як він стояв у дверях і говорив, що приїхав по Авґуста. Згадала його очі й безборіддя і своє палке жадання повернутися до колишнього життя, де не було ще Лассе Вестмана, де повсякчас лунали телефонні дзвінки з пропозиціями нових ролей, а страх ще не тримав її у своїх лабетах так міцно, як тепер. Ганна прочинила двері, не знімаючи запобіжного ланцюжка, і спершу нічого не побачила — тільки ліфт і червонувато-бурі стіни. Ураз її ніби струмом пройняло, і на якусь мить вона заклякла від шоку, не повіривши власним очам. Але перед нею справді стояв Авґуст! Волосся збите ковтуном, одяг брудний, на ногах — кросівки, на кілька розмірів більші, і все ж… Він дивився на неї тим самим серйозним, незбагненним поглядом, що й завжди. Ганна зірвала ланцюжок і розчинила двері. Вона, звісно ж, не сподівалася, що син з’явиться сам, а проте здригнулася. Поряд з Авґустом стояла непривітна дівчина в шкіряній куртці, з подряпинами на обличчі й грязюкою у волоссі, уважно роздивляючись на підлогу. У руці вона тримала велику валізу.
— Я приїхала, щоб повернути вам сина, — сказала незнайомка, не піднімаючи очей.
— Боже мій, — промовила Ганна. — Боже мій!
Більше видушити з себе вона не змогла й кілька секунд стояла в дверях, мов скам’яніла. Потім у неї затрусилися плечі. Упавши на коліна й геть забувши про те, що Авґуст ненавидить обійми, вона обвинула його руками, белькочучи:
— Хлопчику мій, хлопчику мій…
З її очей бризнули сльози. Найдивніше було те, що Авґуст не лише дозволив себе обійняти, а й, здавалося, збирався щось сказати, ніби до всього ще й навчився розмовляти. Але не встиг. У дверях з’явився Лассе Вестман.
— Якого дідька… О, дивіться, хто прийшов! — просичав він з таким виглядом, немовби хотів і далі сваритися.
Раптом Лассе опанував себе. Якоюсь мірою то була разюча демонстрація акторської майстерності. Уже за мить він почав козиряти великосвітськими манерами, від яких жінки просто мліли.
— Отже, дитину доправлено до самісіньких дверей, — провадив він. — Кращого годі собі й уявити! З ним усе добре?
— З ним усе гаразд, — напрочуд монотонно відповіла незнайомка і, не питаючи дозволу, зайшла до квартири з валізою й у брудних чорних черевиках.
— Авжеж, заходьте, — єхидно промовив Вестман. — Почувайтесь як удома.
— Я тут для того, щоб допомогти тобі спакуватися, Лассе, — сказала дівчина тим самим крижаним голосом.
Ця репліка, одначе, видалася такою дивною, що Ганна була певна, ніби не розчула. Лассе явно теж нічого не втямив. Просто стояв з розтуленим ротом і дурнуватим виразом на обличчі.
— Що ти сказала? — перепитав він.
— Ти переїжджаєш.
— Це що — жарт такий?
— Аж ніяк. Ти зараз покинеш цей дім, не гаючи ані хвилини, і більше ніколи навіть не наблизишся до Авґуста. Це ваша остання зустріч.
— Та ти просто звихнулася з розуму!
— Навпаки, це вияв надзвичайної добрості. Я планувала спустити тебе зі сходів і завдати тобі неабиякої шкоди. Але ось тобі валіза. Я дозволяю тобі скласти сюди кілька сорочок і трусів.