— Що ти за пришелепкувата? — прошипів Лассе, приголомшений і водночас розлючений.
Вестман загрозливо рушив до молодої жінки, і Ганна на секунду чи дві задумалася, чи не відлупцює він і незнайомку. Проте щось змусило його зам’ятися. Можливо, жінчині очі чи та проста обставина, що несподівана гостя реагувала не так, як усі. Замість злякано відступитися, вона лише холодно всміхнулась, дістала з внутрішньої кишені кілька зібганих аркушів паперу й простягла їх Лассе.
— Якщо ви зі своїм приятелем Руґером сумуватимете за Авґустом, то завжди зможете глянути на це й пригадати, — сказала вона.
Лассе не знав, на яку ступити. Він збентежено розгорнув папірці й тут-таки скривився. Ганна не стрималась і теж зазирнула туди. То були малюнки, і верхній зображав… Лассе, який з пихатим і злим виглядом вимахував кулаками. Згодом вона навряд чи змогла б пояснити все собі. Але в ту мить жінка не тільки збагнула, що відбувалося, коли Авґуст залишався вдома з Лассе й Руґером. Вона побачила й своє власне життя. Побачила чіткіше й тверезіше, ніж за всі останні роки.
Саме з таким спотвореним від гніву обличчям Лассе Вестман дивився на неї сотні разів, і востаннє лише хвилину тому. Ганна зрозуміла, що ніхто не повинен терпіти цього: ані Авґуст, ані вона сама — і відсахнулася. Принаймні їй так здалося, бо незнайомка дивилася на неї вже з якоюсь новою увагою. Ганна зніяковіло глянула у відповідь, але назвати це тіснішим контактом було б перебільшенням. Хоч, звісно, певною мірою вони порозумілися.
— Він мусить забратися звідси, чи не так Ганно? — спитала жінка.
Питання було страшенно небезпечне, тому Ганна спустила очі на Авґустові величезні кросівки.
— Чиє це на ньому взуття?
— Моє.
— Чому?
— Уранці ми дуже поспішали.
— А що ви робили?
— Ховались.
— Не розумію… — почала вона, одначе так і не доказала до кінця.
Лассе люто схопив її:
— Чого ти не скажеш цій психопатці, що єдиний, хто мусить піти звідси, — вона сама? — прогарчав він.
— Ну, так, — знітилася Ганна.
— Тоді зроби це.
Але потім… Вона не могла й сама до кінця зрозуміти… Чи то через вираз на обличчі Лассе, чи то через якусь невблаганність у поведінці дівчини… Зненацька Ганна почула власний голос:
— Забирайся геть, Лассе! І ніколи не вертайся!
Вона насилу могла повірити, що то правда. Їй здалося, ніби це промовив хтось інший. А далі все сталося надто швидко. Лассе замахнувся, щоб дати їй стусана. Проте удар не долетів від нього. Дівчина зреагувала миттю і двічі чи тричі затопила йому в обличчя, немов натренований боксер, а відтак повалила його, копнувши по нозі.
— Якого дідька! — тільки й зміг вигукнути Лассе.
Він гепнувся на підлогу, і дівчина поставила ногу йому на живіт.
Потім Ганна ще не раз згадуватиме, що в ту хвилину сказала Лісбет Саландер. Цими словами їй ніби повернули якусь частку її самої, і вона усвідомила, як довго й відчайдушно прагнула, щоб Лассе Вестман назавжди зник з її життя.
Бубланський дуже хотів побачити рабина Ґолдмана.
А ще він дуже хотів скуштувати апельсинового шоколаду Соні Мудіґ, улягтись у своє нове ліжко фірми «Дукс» і дочекатися нової пори року. Та перед чоловіком стояло завдання — довести до пуття це розслідування. І тут, правду кажучи, його вже тішила одна річ. Йому доповіли, що Авґуст Балдер, цілий і здоровий, уже на півдорозі до матері. Убивцю його батька заарештовано завдяки самому хлопчикові й Лісбет Саландер, хоча поки й невідомо, чи виживе той після тяжкого поранення. Тепер він лежить у реанімації Дандерідської лікарні. Насправді його звуть Борис Лебедєв, проте він давно вже живе з документами на ім’я Яна Голцера. У Гельсінкі. Чоловік був майором і колишнім солдатом елітного підрозділу радянської армії. Він не раз фігурував у справах про вбивство, але зловити його не вдавалося. Офіційно Лебедєв-Голцер мав власний охоронний бізнес і був громадянином Фінляндії та Росії. Хтось, поза всяким сумнівом, добряче підправив його дані в комп’ютерних реєстрах.
Двох інших чоловіків, виявлених коло літнього будинку на Інґаре, теж ідентифікували за допомогою відбитків пальців: то були Денніс Вілтон, старий гангстер з мотоклубу «Свавелше», що не раз відбував покарання за розбій та жорстокі побої, і Володимир Орлов — росіянин з кримінальним сутенерським минулим у Німеччині, чиї обидві дружини загинули за нез’ясованих обставин. Жоден з них ані слова не сказав про те, що сталося, як, одначе, й про все інше, і Бубланський не плекав особливих надій, що вони заговорять пізніше. Такі люди завжди тримають язика за зубами на допитах. І правила цієї гри незмінні.