— Я… — почав Лассе.
— Цить, — урвала його дівчина. — Це не переговори й навіть не розмова. Я просто ставлю умови, от і все. Закон на нашому боці. Франсові вистачило мудрості записати цю квартиру на Авґуста. Що ж до решти, то все буде ось як: ти маєш рівно чотири хвилини, щоб спакуватись і забратися геть. Якщо ти чи Руґер коли-небудь поткнетеся сюди або спробуєте якось інакше дошкулити Авґустові, я завдам вам такого болю, що ви не зможете тішитися з приємностей аж до смерті. А поки що я підготую заяву в поліцію з усіма подробицями, як ви знущалися з хлопчика. Знаєш, ми маємо не лише малюнки, а ще й висновки психологів та експертів. Я також зв’яжуся з вечірніми газетами й запропоную їм матеріал, що підтвердить думку, яка склалася про тебе після нападу на Ренату Капусинську. Нагадай-но, Лассе, що ти з нею зробив? Прокусив щоку та розбив голову?
— Отже, ти звернешся до преси.
— Я звернуся до преси. Я ганьбитиму тебе й твого друга всіма відомими способами. Але, можливо, — наголошую, можливо, — вам удасться уникнути найгірших принижень, якщо ви ніколи більше не наближатиметеся до Ганни та Авґуста й не кривдитимете жінок узагалі. На вас мені, власне кажучи, начхати. Я лише хочу, щоб Авґуст і всі ми ніколи більше вас не бачили. Тож, якщо ти підеш і надалі поводитимешся пристойно, наче сором’язливий, боязкий монах, усе, можливо, буде добре. Звичайно, я в цьому сумніваюсь: ти ж знаєш, що ймовірність повернутися до знущань із жінок досить висока, а ти ще той виродок. Одначе, коли тобі трохи пощастить, ти побореш свій запал… Затямив?
— Затямив, — відповів Лассе, ненавидячи себе за ці слова.
Але він не мав іншої ради, як погодитися, скоритися й робити те, що йому звеліли. Тож він устав, пішов до спальні й поспіхом спакував свій одяг. Потім покинув квартиру, прихопивши пальто й мобільника. Іти йому не було куди.
Таким жалюгідним, як тепер, Лассе ніколи не почувався. А надворі на нього накинулася холодна хвища.
Лісбет почула, як грюкнули вхідні двері, і на кам’яних сходах стихли кроки. Вона глянула на Авґуста. Хлопчик виструнчився й нерухомо стояв, уважно дивлячись на неї. Дівчина аж зніяковіла. Ще мить тому вона мала цілковитий контроль над ситуацією, а тепер почувалася невпевненою.
І який ґедзь укусив Ганну Балдер? Здавалося, жінка от-от розридається. А Авґуст… він теж змінився й почав трусити головою, щось мимрячи. Лісбет дуже хотіла забратися звідси, та все ж лишилася. Її роботу тут ще не закінчено. Дівчина дістала з кишені два квитки на літак, путівку в готель і товсту пачку банкнот — крон і євро.
— Я б хотіла від щирого серця… — почала Ганна.
— Цить, — урвала її Лісбет. — Ось квитки на літак до Мюнхена. Виліт сьогодні о сьомій п’ятнадцять вечора, тож покваптеся. Я організувала вам транспорт з аеропорту прямісінько до «Замку Елмау». Це гарний готель недалеко від Гарміш-Партенкірхену. Ви житимете там під прізвищем Міллер у великій кімнаті на горішньому поверсі. Щонайменше три місяці. Я зв’язалася з професором Еделманом, пояснивши йому всю важливість цілковитої конфіденційності. Він регулярно навідуватиме вас, щоб переконатися, що про Авґуста добре піклуються. Еделман також подбає про відповідне навчання для нього.
— Ви жартуєте?
— Цить — я сказала. Поліція має Авґустів малюнок, і вбивця за гратами. Але люди, які стоять за всім цим, досі розгулюють на свободі. Передбачити їхні плани годі. Ви мусите негайно покинути квартиру. Я маю інші справи, тому найняла водія, що відвезе вас до Арланди. Може, його вигляд і дивакуватий, однак він нормальний хлопець. Звіть його Чума. Все зрозуміли?
— Так, але…
— До біса всі «але»! Просто слухайте сюди: нізащо не користуйтеся весь цей час ні своєю кредиткою, ні мобільним телефоном, Ганно. Я придбала вам зашифрований мобільник, блекфон, на той випадок, якщо вам треба буде зняти тривогу. Мій номер уже є в пам’яті. Готель оплачую я. Ви додатково отримаєте тисячу крон готівкою на непередбачені витрати. Питання є?
— Це безумство!
— Нi.
— Але звідки у вас такі гроші?
— Я можу собі це дозволити.
— Як ми?.. — Ганна затнулася, геть збившись із пантелику.
Здавалося, вона не знає, що й думати. Зненацька жінка розплакалася.
— Як ми можемо віддячити вам? — крізь сльози видушила вона.
— Віддячити?
Лісбет повторила це слово так, ніби воно було їй зовсім незрозуміле. Коли Ганна наблизилася, простягаючи до неї руки, дівчина подалася назад і, знову втупившись у підлогу передпокою, сказала: