Ті свідчення, що їх мали за вірогідні, були якісь розпливчасті, і всі, хто озвався, крім Мікаела Блумквіста й пекаря зі Скансену, вважали за свій обов’язок підкреслити, що не вірять у те, ніби жінка могла скоїти злочин. В усіх, хто стикався з цією особою, склалося про неї винятково приємне враження. Один бармен, літній чоловік на ім’я Серен Карлстен, який обслуговував жінку й Андрея Зандера в ресторані «Папаґалло» на Ґетґатані, навіть довго хвалився своїм умінням розбиратися в людях і впевнено стверджував, що ця жінка ніколи б нікого не скривдила. «Вона — неповторне диво», — дійшов висновку Карлстен.
Якщо вірити свідкам, вона уособлювала всі можливі різновиди дива, і Бубланський гадав, що скласти її фоторобот буде вкрай важко. Усі, хто бачив цю персону, характеризували її по-різному, ніби, замість описувати, проектували на неї свої мрії про ідеальну жінку. Фотографій з якихось камер зовнішнього спостереження вони поки що не мали. Мікаел Блумквіст стверджував, що ця жінка — не хто інша, як Каміла Саландер, сестра-двійнючка Лісбет. Однак у жодному з реєстрів уже багато років ніяких записів про неї не було, неначе вона перестала існувати. Якщо Каміла Саландер і досі живе, то під іншим ім’ям, і Янові Бубланському це не подобалося. Він довідався, що після того, як Каміла покинула Швецію, в її названій сім’ї сталися два нез’ясовані смертельні випадки, а поліція розслідувала їх поверхово й залишила купу питань без відповіді.
Бубланський читав матеріали цих справ, червоніючи за колег, що через якусь незрозумілу повагу до сімейної трагедії навіть не розібралися до кінця з тією очевидною дивницею, що і дочка, і батько перед самісінькою його смертю занулили свої банківські рахунки. Слідчі навіть не звернули уваги, що батько за тиждень до того, як його знайшли повішеним, почав писати листа, де перша фраза була така: «Каміло, чому тобі так важливо зруйнувати моє життя?»
Людину, яка, здається, зачарувала всіх свідків, оточувала зловісна темрява.
Була восьма година ранку. Бубланський сидів у своєму кабінеті, знову поринувши в старі розслідування й сподіваючись, що вони зможуть кинути світло на розвиток подій. Він чудово розумів, що є ще сотня інших справ і в нього до них не доходять руки, а тому роздратовано й з відчуттям провини здригнувся, коли дізнався, щодо нього прийшла відвідувачка.
Жінка, яку вже допитала Соня Мудіґ, наполягала на зустрічі з ним, і, почувши про це, Бубланський подумав, що тепер навряд чи добрий час для такої бесіди. Можливо, тому, що вже не чекав нічого іншого, крім нових проблем і складнощів. Невисока на зріст, але з королівською поставою й темними глибокими засмученими очима, вона була, либонь, років на десять молодша від нього і мала на собі сіре пальто й червону сукню, яка скидалась на сарі.
— Мене звуть Фарах Шаріф, — відрекомендувалася вона. — Я професор комп’ютерних наук і була близьким другом Франса Балдера.
— Так, звичайно, — раптом зніяковівши, промовив Бубланський. — Сідайте, будь ласка. Перепрошую за безлад.
— Я бачила й гірше.
— Справді? От і добре… Ви часом не єврейка?
Питання було ідіотське. Фарах Шаріф, певна річ, не могла бути єврейкою. Та й яка, зрештою, різниця? Але в нього це просто вихопилося. Страшенно незручно.
— Що?.. Ні… я іранка. І мусульманка, коли мене ще можна за неї вважати. Я приїхала сюди тисяча дев’ятсот сімдесят дев’ятого року.
— Зрозумів. Я кажу дурниці. За що мені така честь?
— Під час розмови з вашою колегою Сонею Мудіґ я повелася занадто наївно.
— Чому ви так гадаєте?
— Бо тепер я маю більше інформації. Я довго розмовляла з професором Стівеном Ворбертоном.
— Так, він мені теж телефонував. Але тут такий хаос… Я не мав часу його перенабрати.
— Стівен — професор кібернетики в Стенфорді й провідний дослідник технологічної сингулярності. Тепер він працює в Науково-дослідному інституті штучного інтелекту, який дбає про те, щоб штучний інтелект допомагав нам, а не навпаки.
— Звучить добре, — озвався Бубланський, почуваючись незручно, як і завжди, коли порушували цю тему.