З відчуттям нудоти й запаморочення він хитливо пошкандибав до туалету. Відтак йому спало на думку перевірити свій інвестиційний портфель. Зазвичай це був найкращий спосіб розпочати похмільний ранок. Він узяв телефон і за допомогою свого ідентифікаційного номера зайшов до інтернетбанку. Спершу він нічого не второпав. Щось було не так. Сталася, певно, якась технічна помилка. Його портфель знецінився. Тремтячи всім тілом, він переглянув свої активи й зауважив дещо цікаве. Його велика частка в «Соліфоні» наче здиміла. Не тямлячи себе, він почав заходити на біржові сайти й усюди бачив той самий заголовок:
Що він робив потім, у його пам’яті не збереглося. Мабуть, кричав, лаявся і стукав кулаками по столу. Він, наче в тумані, почув, як прокинулася Наталі й спитала, що трапилося. Але достеменно Уве пам’ятав лише одне — як, зігнувшись над унітазом, без кінця блював.
Стіл Ґабрієлли Ґране в СЕПО був прибраний. Сюди вона більше не повернеться. Та все ж на якийсь час жінка затрималась і, відкинувшись на спинку стільця, взялася читати «Міленіум». Від журналу, що мав розказати читачам новину століття, вона сподівалася іншої першої сторінки. А ця була чорна, вишукана, похмура. І без фотографій. Зверху був напис:
А трохи нижче:
На другій сторінці була велика фотографія Андрея. І хоч Ґабріелла ніколи з ним не бачилася, проте світлина глибоко її зворушила. Андрей мав гарний і трохи вразливий вигляд. Його усмішка здавалася розгубленою й проникливою. На обличчі відбивались напруга й водночас якась невпевненість. У тексті поруч, підписаному ім’ям Еріки Берґер, ішлося про те, що Андреєвих батьків убило бомбою в Сараєві. Мовилося, що хлопцеві дуже подобалися журнал «Міленіум», поет Леонард Коен і роман Антоніо Табуккі «Стверджує Перейра». Він мріяв про велике кохання та велику сенсацію. Його улюбленими фільмами були «Очі чорні» Микити Михалкова і «Реальна любов» Річарда Кертіса. І хоч Андрей ненавидів людей, що кривдять інших, йому важко було висловлюватися про когось зле. Його репортаж про стокгольмських безхатьків Еріка вважала за класику журналістики. Ось її рядки:
«Коли я пишу це, мої руки тремтять. Учора нашого товариша й колегу Андрея Зандера знайшли мертвим на вантажному судні в гавані Гаммарбі. Його катували, і він тяжко мучився. Я житиму з цим болем усе своє життя.
Я пишаюся, що мала честь працювати з ним. Мені ніколи не траплявся такий відданий журналіст і по-справжньому добрий чоловік. Андреєві було двадцять шість. Він любив життя й журналістику. Хотів викривати несправедливість і допомагати знедоленим та відринутим. Його вбили, бо він спробував захистити хлопчика на ім’я Авґуст Балдер, і, розкриваючи в цьому номері журналу одну з найбільших таємниць сьогодення, ми вшановуємо Андреєву пам’ять кожним реченням. У своєму репортажі Мікаел Блумквіст пише: „Андрей вірив у любов. Вірив у кращий світ і справедливіше суспільство. Він був найкращий з нас“».
Репортаж займав понад тридцять сторінок, і Ґабрієлла Ґране визнала його за найдосконаліший взірець публіцистики з усього, що їй доводилося читати. І хоч вона забула про час і простір, пускаючи раз по раз сльозу, та все ж усміхнулася, коли дочитала до слів: «Провідний аналітик СЕПО Ґабрієлла Ґране виявила непересічну громадянську відвагу».
Передісторія була проста. Група осіб, підлеглих командера Джонні Інґрема, що обіймав другу посаду після керівника АНБ Чарлза О’Коннора й мав тісні зв’язки з Білим домом та Конгресом, почала використовувати у своїх інтересах велику кількість бізнесових секретів, відомих їхній організації. Допомагала цій групі компанія аналітиків з дослідного відділу «Ігрек» концерну «Соліфон».
Якби справа на тому й скінчилася, був би лише звичайнісінький скандал, і це певною мірою можна зрозуміти. Однак подальші події розгорталися за своєю диявольською логікою, і поява кримінальної групи «Павуки» додала драми. Мікаел Блумквіст мав докази того, як Джонні Інґрем злигався з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим і таємничим ватажком «Павуків» Таносом, щоб красти у високотехнологічних фірм нові ідеї й технології на астрономічні суми й перепродувати їх далі. Та морального дна партнери по-справжньому сягнули тоді, коли професор Франс Балдер натрапив на їхні сліди й вони вирішили його позбутися. І це найнеймовірніша частина історії. Один з найвищих зверхників АНБ знав, що видатного шведського науковця збираються вбити, і навіть пальцем не ворухнув, щоб запобігти цьому.