— Невже? — озвався адмірал. — То було страхіття.
— Радійте, що я дав вам час підготуватися.
— Радіти! Ти жартуєш? Ти бачив газети в інтернеті? Там опубліковано всі можливі світлини, де я поруч з Інґремом. Я по самісінькі вуха в болоті!
— Тоді стежте надалі за своїми підручними, хай їм чорт!
— Як ти смієш зі мною так говорити?
— Я говоритиму так, як мені бажається. У нашій організації криза, а я відповідаю за безпеку й не маю часу на те, щоб сипати солодкі слова. Та мені й не платять за ввічливість.
— Припни язика… — почав був О’Коннор, однак зовсім знітився, коли Ед, великий як ведмідь, звівся на ноги — чи то почухати собі спину, а чи продемонструвати свою значущість.
— Я послав тебе до Швеції, щоб усе зачистити, — вів далі адмірал. — А коли ти повернувся, сталася катастрофа. Справжнє пекло.
— Катастрофа сталася вже давно, — просичав Ед. — Ви знаєте це так само добре, як і я. І коли б я не поїхав до Стокгольма й не гарував там, як чорний віл, то ми б не встигли навіть виробити розумної стратегії. І, щиро кажучи, можливо, саме тому вам пощастило втриматися в кріслі.
— То я тобі мушу ще й дякувати?!
— Авжеж! Ви турнули своїх гівнюків ще до публікації.
— Але як це лайно потрапило в шведський журнал?
— Я вже вам тисячу разів пояснював.
— Ти казав про свого гакера. То все здогадки й дурниці.
Ед пообіцяв Осі не вплутувати її в цю халепу й мав намір додержати свого слова.
— У такому разі — першорядні дурниці, чи не так? — сказав він. — Той клятий гакер, хай йому грець, мабуть, зламав Інґремові файли і злив їх «Міленіумові». Я згоден, що це кепсько. Але знаєте, що найгірше?
— Ні.
— А найгірше те, що ми мали шанс схопити гакера, відрізати йому яйця й покласти край витоку інформації. Та нам наказали припинити розслідування, і навряд чи хтось може стверджувати, що ви тоді заступилися за мене.
— Я послав тебе в Стокгольм.
— Проте ви відкликали моїх хлопців, і все наше полювання зійшло нанівець. А тепер сліди заметено. Звісно, ми знову можемо розпочати пошуки, але чи буде нам користь з того, коли з’ясується, що якийсь маленький паскудний гакер пошив нас у дурні?
— Мабуть, ні. Та я все одно завдам добрячого удару «Міленіумові» й тому репортерові Блумстрему. Можеш не сумніватися.
— Блумквісту, якщо точно. Мікаелові Блумквісту. Звичайно ж, зробіть це. Успіхів вам! Ви неодмінно станете популярнішим, якщо вдеретеся на шведську територію й заарештуєте головного героя журналістського корпусу, — сказав Ед.
Керівник АНБ щось ледь чутно пробурмотів і пішов геть.
Нідгем, як і всі, добре знав, що адмірал не схопить шведського журналіста. Чарлз О’Коннор бореться за своє політичне становище й не може собі дозволити жодної необачної витівки. Хай там що, а Ед вирішив піти й потеревенити з Алоною. Він стомився від повсякчасної надсади й мав намір утнути щось безвідповідальне.
— Ходім випиймо за це все лайно, — сказав він і всміхнувся.
Ганна Балдер стояла на невеличкому згірку біля готелю «Замок Елмау». Легенько штовхнувши Авґуста в спину, вона дивилася, як він мчить схилом униз на старих дерев’яних санчатах, позичених у готелі. Коли син зупинився долі біля коричневої повітки, вона почала спускатися до нього у своїх чобітках зі шнурівками. І хоч виглядало сонце, проте падав легенький сніг. Вітру майже не було. Там удалині вершини гір підпирали небо, а перед Ганною простягалися широкі простори.
Ніколи в житті Ганна не жила так розкішно, та й Авґустові ставало дедалі краще, особливо завдяки зусиллям Чарлза Еделмана. Одначе було непросто. Вона почувалася жахливо.
Навіть тут, на згірку, вона двічі зупинялася, щоб віддихатися. Відмова від таблеток — а всі вони належали до класу бензодіазепінів — давалася Ганні гірше, ніж вона могла собі уявити. Вночі вона лежала в ліжку, скрутившись креветкою, і дивилася на своє життя в найнещаднішому світлі, раз по раз ударяючи кулаком по стіні й ридаючи. Вона проклинала Лассе Вестмана й саму себе.
Але… були хвилини, коли вона почувалася напрочуд очищеною й уряди-годи майже щасливою. Траплялися моменти, коли Авґуст сидів зі своїми рівняннями й серіями чисел і часом навіть відповідав на її питання. Правда, уривчасто й дивно, та вона все одно відчувала, що от-от має щось змінитися.
До кінця вона сина, звісно ж, не розуміла. Хлопчик і далі залишався для неї таємницею. Іноді він говорив числами, великими числами, піднесеними до величезного степеня, і, певно, вважав, що вона його зрозуміє. А втім, щось, безперечно, сталося. Ганна ніколи не забуде, як Авґуст у перший день сидів за письмовим столом у їхньому готельному номері й навдивовижу легко писав довжелезні закрутисті рівняння, що їх вона фотографувала й надсилала жінці до Стокгольма. Пізно ввечері на її блекфон надійшло повідомлення: «Перекажіть Авґустові, що ми розгадали код!»