Приємно було бачити його тут. Узагалі приємно було бачити давніх і нових друзів, наприклад, Ґабрієллу Ґране і комісара Бубланського. Їх, певно, не годилося запрошувати, зважаючи на їхні професії і статус «Міленіуму» як незалежного наглядача за поліцією, однак Мікаел наполіг, щоб їх покликали. На подив усіх, пан Бублик простояв усю вечірку, розмовляючи з професоркою Фарах Шаріф.
Блумквіст цокнувся з ними й з усіма іншими. Він був одягнений у джинси та свій найкращий піджак і, проти звичаю, пив чимало. Але від того майже не легшало. Він однаково не міг позбутися відчуття порожнечі й ваготи — звісно ж, через Зандера. Андрей раз по раз спливав йому на думку. Сцена, коли той сидів у редакції й мало не погодився піти з ним на пиво, закарбувалася в його пам’яті як буденний і водночас визначальний момент життя. Спогади про Андрея зринали безперестанку, і Мікаел не міг зосередитися на розмовах.
Він стомився від похвал і лестощів; глибоко зворушило його лише повідомлення від Пернілли: «Ти таки пишеш по-справжньому, тату». Час від часу він поглядав на двері. Лісбет, певна річ, теж запросили, і вона, звичайно ж, стала б почесною гостею, якби прийшла. Та вона не з’являлася, і це не була несподіванка. Але Мікаелові хотілося бодай подякувати їй за значний внесок, що допоміг закінчити справу з «Сернером». З другого боку, як він міг чогось від неї вимагати?
Її сенсаційний документ про Інґрема, «Соліфон» та Грибанова дозволив Блумквістові розплутати всю історію і навіть змусив Еда-Архімеда й самого Ніколаса Ґранта з «Соліфону» поділитися з ним подробицями. Однак відтоді він контактував з Лісбет лише раз, коли, скільки вдавалося, розпитував її через програму «Редфон» про події в літньому будинку на Інґаре.
Це все було тиждень тому, і Мікаел гадки не мав, як вона поставилася до його репортажу. Можливо, вона розсердилася за те, що він занадто здраматизував ситуацію. Але він просто не мав іншої ради, як заповнювати прогалини в її надзвичайно коротких відповідях. Чи, може, вона розлютилася, бо він не назвав Камілу на ім’я, а говорив про неї як про шведсько-російську персону, іменуючи її то Таносом, то Алкемою; а чи вона взагалі розчарована, що він не розпушив ту шатію як слід і не знищив ущент. Та як про це довідаєшся? Усе ускладнювалося ще й тим, що головний прокурор Рікард Екстрем, здається, розглядав можливість притягти Лісбет до кримінальної відповідальності за незаконне позбавлення волі й самоправство. Одначе, як було, так було.
Зрештою, Блумквістові все набридло. Він покинув вечірку, навіть не попрощавшись, і вийшов на Ґетґатан. Погода стояла жахлива, і, не маючи кращих планів, він узявся переглядати текстові повідомлення. Там були привітання, прохання про інтерв’ю й кілька непристойних пропозицій. Проте нічого від Саландер. Він вимкнув мобільник і поплентався додому напрочуд важкими кроками, зовсім невластивими людині, яка недавно явила світові сенсацію століття.
Лісбет сиділа на своєму червоному дивані на Фіскарґатані, бездумно витріщаючись на Старе місто й Риддарф’єрден. Трохи більше як рік тому вона почала полювати на сестру й злочинний спадок свого батька і багато в чому досягла успіху.
Вона вистежила Камілу й завдала «Павукам» серйозного удару. Їхні зв’язки з «Соліфоном» і АНБ розірвано. Депутат Держдуми Іван Грибанов опинився під шаленим тиском у Москві, Камілиного кілера вбили, а її найближчого помічника Юрія Богданова та кількох інших комп’ютерників розшукує поліція, змусивши їх залягти на дно. Але Каміла була жива — очевидно, вона втекла з країни і має змогу зондувати грунт та снувати нові задуми. Ще не кінець. Лісбет лише поранила свою здобич, а цього недосить.
Вона насуплено глянула на кавовий столик, де лежали пачка сигарет і номер «Міленіуму». Лісбет узяла журнал — і відклала. А потім узяла знову й таки прочитала довгий репортаж Мікаела. Дійшовши до останнього речення, вона ще якийсь час розглядала його свіжу фотографію під статтею. Тоді схопилася на ноги й рушила до ванної кімнати, щоб накласти на обличчя трохи косметики. Одягнувши обтислу чорну майку й накинувши поверх неї чорну шкіряну куртку, Лісбет вийшла в грудневий вечір.
Їй ставало дедалі холодніше. Було нерозумно так легко вдягтися, та вона тим не журилася. Швидкими кроками Лісбет попрямувала в бік майдану Маріяторґет, звернула ліворуч на Сведенборґсґатан і зайшла до ресторану «Зюд», де посиділа в барі, п’ючи віскі впереміш з пивом. Більшість відвідувачів належала до світу культури й журналістики, тож не дивно, що багато хто з них її впізнавав і вона цілком прогнозовано стала предметом спостережень та суперечок. Гітарист Юган Норберґ, який у своїх хроніках у журналі «Ві» уславився тим, що вмів підмічати дрібні, проте важливі деталі, подумав, що Лісбет п’є так, ніби не відчуває насолоди, а вважає сам процес за роботу й хоче якнайшвидше її скінчити. У її рухах відчувалася цілеспрямована рішучість, і ніхто, здається, не наважувався до неї підійти.