— Ви слухаєте? — запитала незабаром Ґабрієлла.
— Звісно.
— Я, на жаль, змушена закінчити розмову. Але я обіцяю проконтролювати, щоб за вами якнайшвидше організували спостереження. Будьмо на зв’язку. Шануйтеся!
Поклавши слухавку, Балдер зітхнув. Він знову подумав про Ганну й Авґуста, про шахову підлогу, віддзеркалену в шафі, про всяку всячину, не таку й важливу тепер, і пробурмотів собі під носа: «Вони полюють на мене».
Франс розумів, що нічого неймовірного в цьому немає, хоч і відмовлявся вірити в те, що справа може дійти до насильства. Але що він, власне, знає? Нічого. Крім того, тепер йому нема коли цим турбуватися. Він повернувся до пошуку відомостей про Надю й міркував, які наслідки вони матимуть для його сина. Насправді то було безумство. Франс засунув голову в пісок, удаючи, ніби нічого не відбувається. Знехтувавши Ґабрієллине попередження, він блукав інтернетом і невдовзі натрапив на професора неврології, експерта з питань синдрому саванта, на ім’я Чарлз Еделман, а тоді, замість прочитати про нього більше, — Балдер завжди віддавав перевагу написаному над почутим, — зателефонував на комутатор Каролінського інституту.
Відтак він зрозумів, що вже досить пізно. Еделман навряд чи ще на роботі, а його особистого телефонного номера на сайті не було. Однак стривайте… він ще й керівник «Еклідену» — закладу для дітей-аутистів з особливими талантами. Франс спробував зателефонувати туди. Після кількох гудків йому відповіла жінка, яка назвалася сестрою Ліндрус.
— Вибачте, що турбую о такій пізній порі, — сказав Балдер. — Я шукаю професора Еделмана. Чи не затримався він часом на роботі?
— Так, він справді тут. У таку негоду додому годі дістатися. Як вас відрекомендувати?
— Франс Балдер, — відповів він і додав, сподіваючись, що це допоможе: — Професор Франс Балдер.
— Зачекайте хвилинку, — попросила сестра Ліндрус. — Я подивлюся, чи він вільний.
Балдер пильно глянув на Авґуста, що знову нерішуче взявся за олівці. Це трохи стривожило Франса, немовби який недобрий знак. «Кримінальне угруповання», — знову пробелькотів він.
— Чарлз Еделман, — пролунав голос у телефонній слухавці. — Я справді розмовляю з професором Балдером?
— Саме так. Маю до вас…
— Ви й не уявляєте, яка це для мене честь, — вів далі Еделман. — Я щойно повернувся з конференції в Стенфорді, і там ми саме обговорювали ваші дослідження в галузі нейронних мереж. І навіть порушили питання про те, чи не можемо ми, неврологи, дізнатися дещо про мозок через дослідження штучного інтелекту. Стороною, так би мовити. Ми поцікавилися…
— Мені дуже приємно, — перебив його Франс, — але я маю до вас невеличке питання.
— О, справді? Потрібна якась допомога у ваших дослідженнях?
— Ні, просто мій син — аутист. Йому вісім років, а він, як і раніше, не мовить і слова. Одначе кілька днів тому ми проходили повз світлофор на Горнсґатані, а тоді…
— Так?
— …він просто сів і намалював його з неймовірною швидкістю. І зовсім ідеально. Це приголомшливо!
— І тепер ви хочете, щоб я приїхав і подивився на його роботу?
— Це було б прекрасно. Але я телефоную не тому. Я хвилююся. Я прочитав, що малювання — можливо, його спосіб спілкування з зовнішнім світом і що коли він навчиться говорити, то може втратити свій талант. Один спосіб самовияву може змінитись на другий.
— Ви могли б просто сказати, що прочитали про Надю.
— Звідки ви знаєте?
— Бо про неї завжди згадують у таких випадках. Але… можу я звати вас Франсом?
— Авжеж.
— Чудово. Франсе, я безмежно радий, що ви зателефонували, і можу напрямки сказати, що вам не треба хвилюватися. Навпаки, Надя — лише виняток, що підтверджує правило. Ото й по всьому. Усі дослідження засвідчують, що мовний розвиток насправді поглиблює талант саванта. Узяти Стівена Вілтшира — ви ж, певно, читали про нього?
— Це той, що намалював практично весь Лондон?
— Саме так. Він розвивався і в творчому, і в інтелектуальному, і в мовному планах. А нині його вважають за видатного художника. Тож заспокойтеся, Франсе. Трапляється, звісно, що діти втрачають талант саванта, але до цього найчастіше спричиняється щось інше. Можливо, їм просто набридає. Ви, мабуть, читали, що Надя тоді втратила матір?
— Так.
— Можливо, то й була справжня причина, хоч, звісно, ні я, ні хто інший не знає всього напевно. Та навряд чи це пов’язано з тим, що вона навчилася говорити. Інших задокументованих прикладів аналогічного розвитку майже немає, і я кажу це не з доброго дива чи тому, що саме в цьому полягає моя наукова гіпотеза. Тепер більшість науковців уважає, що саванти тільки виграють від розвитку своїх інтелектуальних здібностей у всіх галузях.