— Ви в цьому впевнені?
— Безперечно.
— Він ще добре розбирається в цифрах.
— Невже? — здивувався Чарлз Еделман.
— Чому ви так говорите?
— Бо в савантів художня обдарованість украй рідко поєднується з математичним талантом. Тут ідеться про два різновиди здібностей. Вони аж ніяк не споріднені й навіть часом, здається, блокують один одного.
— Але з моїм сином це так. У його малюнках є якась геометрична точність, ніби він уміє розраховувати пропорції.
— Це надзвичайно цікаво, просто навіть захопливо. Коли я з ним можу зустрітися?
— Навіть не знаю. Я насамперед хочу попросити поради.
— Тоді порада однозначна: дбайте про хлопчика. Стимулюйте його. Нехай розвиває свої здібності в усьому.
— Я…
Франс відчув, що йому якось дивно здавило груди, аж зробилося важко говорити.
— …я хочу вам подякувати, — сказав він. — Я вам дуже вдячний. А тепер мені треба…
— Для мене така честь розмовляти з вами, і я б залюбки зустрівся з вашим сином. Якщо дозволите трохи похвалитися, то я скажу, що розробив досить складний тест для савантів. Я міг би допомогти вам краще пізнати хлопчика.
— Так, звісно. Це було б просто чудово. Але тепер мені треба… — пробурмотів Балдер, сам до пуття не знаючи, що хоче сказати. — До побачення, і ще раз дякую!
— О, радий був допомогти. Сподіваюся, ви найближчим часом знову зі мною зв’яжетеся.
Франс поклав трубку й кілька секунд сидів нерухомо, схрестивши руки на грудях і дивлячись на сина. Авґуст, як і раніше, тримав у руках жовтого олівця й позирав на запалену свічку. Балдер здвигнув плечима, і раптом у нього потекли сльози. Про професора Балдера можна було сказати багато чого, та тільки не те, що він тонкосльозий.
Він і сам не пам’ятав, коли таке траплялося з ним востаннє. Коли померла мати, він не плакав. І точно не плакав, коли бачив або читав щось зворушливе. Сам він уважав себе за кам’яного ідола. А нині, перед сином і рядами його олівців та паличок кольорової крейди, професор плакав, як дитя, навіть не намагаючись стримати сліз. Звісно, це все слова Чарлза Еделмана.
Тепер Авґуст зможе навчитися говорити й далі малювати — це запаморочлива новина. Хоч плакав Франс, певна річ, не тільки через це. Сюди домішалися ще драма в «Соліфоні», смертельна загроза, тягар його таємниці й туга за Ганною, чи за Фарах, чи будь за ким, хто міг би заповнити порожнечу в його серці.
— Мій хлопчику! — промовив Балдер.
Він так розчулився, що й не помітив, як у нього ввімкнувся ноутбук і почав показувати те, що відбувалося перед однією з камер зовнішнього спостереження біля його будинку.
Через садок, попри несамовиту бурю, йшов довготелесий чоловік в утепленій шкіряній куртці та сірій кепці, натягненій так, що вона ретельно приховувала його обличчя. Хоч хто то був, але він добре знав, що його знімають. Чоловік видавався худорлявим і поворотким, проте щось у його хиткій, трохи театральній ході нагадувало боксера-ваговика, який прямував на ринг.
Ґабрієлла Ґране сиділа у своєму кабінеті в СЕПО й провадила пошуки в інтернеті та реєстрі агенції. Вона до ладу й не знала, чого шукає. Але її мучило щось незрозуміле, щось тривожне й дивне.
Їхню розмову з Балдером урвали. Їй знову зателефонувала Гелена Крафт — керівниця СЕПО. Ще й з тієї ж самої причини, що й минулого разу. З нею хотіла поговорити Алона Касалес з АНБ, і тепер Алонин голос звучав набагато спокійніше. Вона навіть намагалася злегка фліртувати.
— Вам удалося розібратися зі своїми комп’ютерами? — спитала Ґабрієлла.
— Ха… так. Це був цирк, але, гадаю, нічого страшного. Вибач, якщо минулого разу говорила трохи загадково. Боюсь, я не маю особливого вибору. Просто хочу ще раз наголосити: професорові Балдеру загрожує реальна й серйозна небезпека, хоч ми нічого не знаємо напевно. Ви владнали цю справу?
— Я з ним поговорила. Він відмовляється покидати будинок. Сказав, що має вдома якусь важливу справу. Хочу організувати стеження.
— Чудово. Як ти, можливо, здогадуєшся, я про тебе копнула глибше. І дуже вражена, панно Ґране. Хіба таким, як ти, не слід працювати в компанії «Ґолдман Сакс» і заробляти мільйони?
— Не до мого смаку.
— І не до мого. Від грошей я не відмовилася б, але це малоплатне винюхування подобається мені більше. Отже, солоденька, справи такі… Деякі мої колеги вважають, що нічого особливого тут немає. Я, до речі, категорично не погоджуюся з цією думкою. І не тільки тому, що впевнена: це угруповання становить загрозу нашим національним економічним інтересам. Гадаю, тут є ще й політичні моменти. Російський комп’ютерний, про якого я згадувала, Анатолій Хабаров, має зв’язок з горезвісним депутатом російської держдуми Іваном Грибановим — великим акціонером Газпрому.