Тож Іттергрен відрядив двох чудових хлопців з поліції, яких звуть Петер Блум і Дан Флінк. Ґабрієллі довелося вдовольнитися цим, хоч імена Блум і Флінк викликали в неї асоціацію з Клінґом і Кланґом з «Пеппі Довгапанчохи». На мить її охопило погане передчуття, а тоді вона розлютилася сама на себе.
Як це типово для її снобістського виховання — судити про людей по їхніх іменах! Їй слід було б більше хвилюватись, якби їх звали Юллентофс чи якось подібно до цього. Тоді вони напевно вже виявилися б м’якодухими виродками. «Усе буде добре», — подумала Ґабрієлла.
Відтак вона повернулася до роботи. На неї чекала довга ніч.
Розділ 9
Лісбет прокинулася, лежачи впоперек здоровенного двоспального ліжка, і зрозуміла, що їй снився батько. Відчуття небезпеки огорнуло дівчину, немов плащем. Та раптом вона згадала вчорашній вечір і зміркувала, що це все, мабуть, результат хімічних реакцій в організмі. Вона знемагала від похмілля. Похитуючись, Лісбет зайшла, щоб проблюватися, до просторої ванної кімнати з джакузі, мармуровими кахлями й усіма цими ідіотськими розкошами. Але в неї нічого не вийшло і вона просто сіла на підлогу, важко дихаючи.
Підвівшись, Лісбет подивилася на власний відбиток у дзеркалі — видовище було не дуже оптимістичне. Очі почервоніли. З другого боку, тепер тільки трохи за північ. Вона поспала лише кілька годин. Діставши з шафки склянку, дівчина набрала собі води. Аж тут на неї спогадами накотилися подробиці сну і вона стисла склянку так, що та тріснула. Кров закапала на підлогу, і Лісбет вилаялась, усвідомивши, що навряд чи зможе знову заснути.
Чи не спробувати їй зламати шифр на нещодавно скопійованому файлі АНБ? Ні, це безглуздо. Принаймні тепер. Обмотавши руку рушником, дівчина взяла з книжкової полиці нову працю фізика з Принстонського університету Джулі Темет, присвячену колапсові великих зір і перетворенню їх на чорні діри, й улаштувалася на дивані біля вікна, що виходило на Слуссен та Риддарф’єрден.
Почавши читати, Лісбет відчула полегшення. Щоправда, кров сочилася крізь рушник на сторінки, а голова не переставала боліти. Проте вона все глибше поринала в книжку, час від часу роблячи позначки на берегах. Нічого нового там не було. Саландер краще за будь-кого знала: зоря живе завдяки двом протиборчим силам — внутрішнім ядерним вибухам, які змушують її розширюватися, і гравітації, що тримає її вкупі. У цьому Лісбет убачала балансування й тривалу запеклу боротьбу, в якій, коли ядерне паливо закінчується й вибухи згасають, хоч-не-хоч з’являється переможець.
Ледве гравітація бере гору, як небесне тіло здувається, немов проколота кулька, зменшуючись і зменшуючись. Отже, зоря може зовсім зникнути. Карл Шварцшилд іще в Першу світову війну з неймовірною елегантністю, відбитою у формулі
де G — гравітаційна стала, описав стадію, коли зірка так стискається, що її не може покинути навіть світловий промінь, і шляху назад уже нема. За таких обставин небесне тіло приречене на колапс. Усі його атоми стягаються всередину, до сингулярної точки, де закінчуються час і простір, а може, зрештою, відбуваються ще дивніші речі, як от вкраплення справжньої ірраціональності в закономірний Всесвіт.
Ця сингулярність, що, найпевніше, є не точкою, а своєрідною подією, кінцевою станцією для всіх відомих фізичних законів, оточується горизонтом подій і разом з ним утворює так звану чорну діру. Лісбет подобалися чорні діри: вона відчувала спорідненість з ними.
Однак її, як і Джулі Темет, передусім цікавили не самі чорні діри, а процес, унаслідок якого вони утворюються, зокрема те, що зоряний колапс починається в найнеосяжнішій частині Всесвіту, де, на нашу думку, все можна пояснити за допомогою Айнштайнової теорії відносності, і закінчується в зникомому маленькому світі, підвладному законам квантової механіки.
Лісбет вірила: тільки-но вона зможе описати цей процес, як об’єднає дві суперечливі мови Всесвіту — квантову фізику й теорію відносності. Але, без сумніву, її здібностей на це замало. Так само, як і на той чортів шифр. І дівчина мимоволі почала знову думати про батька.