Коли вона була мала, цей мерзотник раз по раз ґвалтував її матір. Аж поки мати дістала непоправних травм, від яких так і не змогла оговтатися. Сама Лісбет, тоді дванадцятирічна дівчинка, зі страшною силою дала йому відсіч. У той час вона ще не знала, що її батько — важливий шпигун, який утік з радянського ГРУ. Не знала вона й того, що особливий підрозділ СЕПО, так звана Секція, ладен був боронити його за всяку ціну. І все ж Лісбет розуміла, що її батька оточує суцільна загадка — темрява, куди ніхто не мав права наближатися. Таємницею було повите навіть його ім’я.
На всіх листах і паперах можна було прочитати: «Карл Аксел Будін». Саме так його мали називати всі сторонні, проте родина на Лундаґатані знала, що це фальсифікація і що його справжнє ім’я — Зала, або, точніше, Олександр Залаченко. Він міг легко застрашувати до смерті людей, і головне — мав на собі якусь захисну мантію, принаймні Лісбет сприймала це саме так.
Ще не знаючи його секретів, вона розуміла, що батькові все минається. То була одна з причин, чому він завжди мав бридкий і бундючний вигляд. Він був тим, до кого просто так не доберешся і хто добре це усвідомлював. На інших татусів можна було заявити в соціальні служби чи в поліцію. Але за Залою стояли вищі сили, і Лісбет сьогодні наснився той день, коли вона знайшла бездиханну матір на підлозі й надумала самотужки знешкодити батька.
Оце і ще дещо й була її справжня чорна діра.
Сигналізація спрацювала о першій вісімнадцять, змусивши Балдера схопитися з переляку. Невже хтось заліз у будинок? Він відчув невимовний жах і простяг у ліжку руку. Авґуст лежав поряд. Напевно, прокрався сюди, як завжди, а тепер схвильовано попхинькував, ніби завивання сирени проникло в його сон. «Мій маленький хлопчик», — подумав Балдер і закляк. Невже чиїсь кроки?
Ні, певно, здалося. Чути було лише сигналізацію, і Балдер тривожно подивився на бурю за вікном. Здається, негода лише посилилася. Морські хвилі билися об пристань і вихлюпувалися на берег. Шибки дрижали й прогиналися від навального вітру. А може, сигналізація спрацювала саме від цього? Мабуть, так і є. Усе просто.
Однак треба, звичайно ж, усе перевірити і, коли що, викликати підмогу, а також глянути, чи прибула нарешті охорона від Ґабрієлли Ґране. Двоє поліціантів мали з’явитися сюди ще кілька годин тому. Комедія, балаган якийсь! Їх весь час затримувала то буря, то низка суперечливих наказів. Як не одне, то друге — і тут професор погоджувався з Ґабрієллою, що поліція безнадійно некомпетентна.
Та з цим він розбереться згодом. А тепер слід декому зателефонувати. Але Авґуст прокидався, і Балдерові зовсім не хотілося, щоб син почав в істериці битися в бильце ліжка. «Вушні затички, — спало йому на думку. — Старі, зелені, куплені колись у франкфуртському аеропорту».
Він узяв вушні затички зі столика, що стояв коло ліжка, й обережно засунув їх у вуха синові. Потім він укутав його ковдрою, поцілував у щоку, погладив кучеряве, скуйовджене волосся, перевірив комірець піжами й переконався, чи зручно голова лежить на подушці. Неймовірно! Франс боявся й поспішав. Принаймні мав би поспішати. Проте, пораючись коло сина, він діяв неквапом. Можливо, в критичний момент у ньому пробудилася сентиментальність. Чи йому просто хотілося відтягти зустріч з тим, що його чекало ззовні… На мить він навіть пошкодував, що не має зброї. Правда, він однаково не вмів нею користуватися.
Він був програміст, і в ньому — хто б міг подумати! — на схилі літ прокинувся якийсь батьківський інстинкт. Не варто було вплутуватись у це. До біса «Соліфон», до біса АНБ і всі кримінальні угруповання! Але тепер він мусить себе опанувати. Скрадливою, невпевнено ходою він вийшов у коридор і відразу ж, навіть не глянувши на дорогу біля будинку, вимкнув сигналізацію. Цей шум зовсім розшарпав його нервову систему, і він заціпенів серед раптової тиші, збитий з пантелику.
Зненацька задзвонив мобільний телефон, і хоч Франс аж підскочив з переляку, та все ж був радий відпружитися.
— Так, — сказав він.
— Алло, це Юнас Андерберґ, «Мілтон сек’юриті». У вас усе гаразд?
— Що? Ну… так, гадаю, так. У мене спрацювала сигналізація.
— Я знаю, і, відповідно до наших інструкцій, коли таке станеться, ви повинні спуститись у спеціальну кімнату в підвалі й замкнути двері. Ви там?
— Так, — збрехав він.
— Добре, дуже добре. Ви знаєте, що сталося?
— Ні. Мене розбудила сигналізація. Я й гадки не маю, чому вона спрацювала. Можливо, через бурю?