— Навряд… Зачекайте хвилинку, будь ласка!
В Андерберґовому голосі відчувалась якась розгубленість.
— Що там? — нервово промовив Балдер.
— Здається…
— Заради Бога, скажіть мені, що відбувається!
— Вибачте… Заспокойтеся, заспокойтеся… Я переглядаю записи з ваших камер спостереження, і, здається…
— Здається — що?
— Здається, у вас був відвідувач. Чоловік… ну, ви й самі згодом побачите… досить високий, у темних окулярах і кепці. Він нишпорив у ваших володіннях. Як я розумію, він приходив двічі. Але, як уже сказав, я виявив це тільки хвилину тому. Перш ніж робити ще якісь висновки, я маю вивчити записи докладніше.
— Що то за тип?
— Ну, важко отак узяти й визначити.
Юнас Андерберґ, певно, знову заходився переглядати записи.
— Але, може… не знаю… ні, зарано робити припущення, — сказав він.
— Кажіть, будь ласка, кажіть. Мені треба щось конкретне. Так мені буде легше.
— Гаразд, тоді є принаймні одна річ, і про неї можна сказати досить упевнено.
— Що це?
— Його хода. Чоловік ходить, наче вжив велику дозу наркотику. У тому, як він рухається, є щось зухвале й неприродне. Це може свідчити про те, що він звичайний наркоман і дрібний злодюжка. З другого боку…
— Так?
— …трохи насторожує те, як добре він приховує обличчя, та й…
Юнас знову замовк.
— Кажіть!
— Хвилинку…
— Ви розумієте, що через вас я нервуюся?
— Я ненавмисне. Стривайте...
Балдер завмер. З під’їзної дороги до його гаража долинув звук мотора.
— До вас гості.
— Що мені робити?
— Залишайтеся там, де ви є.
— Окей, — сказав Франс, залишаючись стояти, наче спаралізований, проте зовсім не там, де вважав Андерберґ.
Коли о першій п’ятдесят вісім задзвонив телефон, Мікаел Блумквіст усе ще не спав. Але мобільник лишився в кишені джинсів, що лежали на підлозі, тож вчасно відповісти він усе-таки не встиг. Номер був прихований, і Мікаел вилаявся, заліз назад у ліжко й заплющив очі.
Ще однієї безсонної ночі він не витримає. Відколи Еріка близько півночі заснула, він лежав, крутився й думав про своє життя. Його майже ніщо не задовольняло, навіть стосунки з Ерікою. Він кохав її багато років, і вона його, судячи з усього, теж. Одначе тепер уже було не так просто, як колись. Можливо, Блумквіст почав відчувати симпатію до Ґреґера. Художника Ґреґера Бекмана, чоловіка Еріки, годі було назвати заздрісним або дріб’язковим. Навпаки, зрозумівши, що Еріці ніколи не вдасться забути Мікаела чи навіть обходитися без того, щоб зривати з нього одяг, Ґреґер не знавіснів і не пригрозив, що відвезе жінку в Китай. Він уклав з нею угоду: «Ти можеш бавитися з ним за умови, що завжди повертатимешся до мене». На тому й стали.
Вони створили menage a trois — нетрадиційне об’єднання, коли Еріка здебільшого ночувала вдома з законним чоловіком у Салтшебадені, але могла лишитися й у Мікаела на Беллмансґатані. Упродовж багатьох років Блумквіст уважав таке рішення за ідеальне. Цього, на його погляд, рано чи пізно мали б дійти численні пари, що жили під гнітом одношлюбності. Щоразу, коли Еріка казала: «Я свого чоловіка люблю більше, якщо можу побути й з тобою», — або коли Ґреґер на якійсь коктейльній вечірці обіймав його по-братньому, Мікаел дякував своїй щасливій зірці за їхню домовленість.
Проте останнім часом він почав сумніватися. Можливо, тому, що в нього взагалі з’явилося більше часу на роздуми над власним життям. Йому спало на гадку, що не все назване домовленістю насправді таким і є.
Навпаки, одна зі сторін може зухвало домагатися свого під виглядом спільного рішення, а незабаром так чи інакше виявиться, що хтось страждає, попри запевнення в протилежному. Дзвінок Еріки своєму чоловікові пізно ввечері був сприйнятий без особливого запалу. Хтозна, може, і Бекман цієї миті теж лежить без сну.
Мікаел змушував себе подумати про щось інше, навіть спробував трохи помріяти. Але нічого в нього не вийшло, тож кінець кінцем він устав, сповнений рішучості зробити що-небудь корисніше. Чому б не почитати щось про промислове шпигунство чи, ще краще, накреслити альтернативний фінансовий план для «Міленіуму»? Він одягся, сів за комп’ютер і взявся перевіряти свою поштову скриньку.
Там переважно було, як завжди, саме сміття, хоч кілька листів додали йому трохи сили. У тих листах свою підтримку напередодні битви з «Сернером» висловили Крістер, Малін, Андрей Зандер, а також Гаррієт Ванґер, і він відповів на них з більшою жадобою до боротьби, ніж насправді відчував. Потім Мікаел без ніякої надії перевірив документ Лісбет. І просяяв: вона відповіла! Озвалася вперше за багато років: «Балдерів інтелект зовсім не штучний. А як почувається твій? І що станеться, Блумквісте, коли ми створимо машину, трохи розумнішу за нас самих?»