— Мікаел Блумквіст… — промиркав Франс. — А що, як він стане моїм зв’язком із зовнішнім світом?
Балдер небагато знав про шведських журналістів, але про Мікаела Блумквіста чув. Той, як Франсові було відомо, завжди глибоко копає у своїх статтях і ніколи не піддається тискові. Це, власне кажучи, ще не означає, що він підійде для такої роботи. Балдер пригадав, що десь чув про нього й менш утішні речі. Саме тому він устав і знову зателефонував Ґабрієллі Ґране, яка знала про медійний світ майже все й сказала, що працюватиме всю ніч.
— Алло, — відповіла вона відразу ж. — Я саме збиралася з вами зв’язатися. Я роздивляюся на чоловіка з камери спостереження. Нам усе-таки треба вас негайно переселити.
— Господи, Ґабрієлло, та тут уже поліція! Вони в мене простісінько під дверима.
— Чоловік не конче повернеться через головний вхід.
— Навіщо йому взагалі повертатися? У «Мілтоні» сказали, що він схожий на непробудного наркомана.
— Я в цьому не впевнена. Він тримає в руках якийсь ящик, якусь техніку… Усе ж краще не ризикувати.
Франс глянув на Авґуста, що лежав поруч.
— Я готовий переїхати завтра. Це, мабуть, піде на користь моїм нервам. Але сьогодні вночі я нікуди не поїду: ваші поліціанти — професіонали. Принаймні мені так здається.
— Ну, якщо ви наполягаєте, я подбаю, щоб Флінк і Блум не розслаблялись, а тримали під контролем усю садибу.
— Добре, але я телефоную не через те. Ви мені порадили go public, пам’ятаєте?
— Ну… так… Незвична порада від СЕПО, правда? Я й досі вважаю, що це хороша ідея, але воліла б, щоб спершу ви розповіли все нам. Ця історія починає викликати в мене недобрі передчуття.
— У такому разі поговоримо про це завтра вранці, коли виспимося. А поки скажіть, що ви думаєте про Мікаела Блумквіста з «Міленіуму»? Чи може він підійти для такої розмови?
Ґабрієлла розсміялася.
— Якщо хочете, щоб моїх колег побив грець, то неодмінно з ним поговоріть.
— Це так погано?
— У СЕПО люди уникають його, мов чуми. Тут зазвичай кажуть: якщо на твоєму порозі з’явився Мікаел Блумквіст, то тобі весь рік не щаститиме. Гелена Крафт якнайрішучіше відрадила б вас від цього.
— Але я питаю вас.
— Ну, тоді я відповім, що ваші міркування правильні. Він збіса хороший журналіст.
— А хіба його не критикували?
— Безперечно, про нього казали, що його найкращі дні минули, що він пише не надто позитивно й оптимістично чи ще щось таке. Однак він старомодний репортер найвищого калібру й копає глибоко. Ви маєте його контактні дані?
— Мій колишній помічник дав їх мені.
— Добре, чудово. Та, перш ніж зв’язатися з ним, ви повинні спочатку все розповісти нам. Обіцяєте?
— Обіцяю, Ґабрієлло. А тепер я маю намір поспати кілька годин.
— Поспіть, а я підтримуватиму зв’язок із Флінком та Блумом і забезпечу вас завтра вранці надійнішим будинком.
Поклавши трубку, Франс знову спробував заспокоїтися. Проте в нього, як і раніше, нічого не виходило. Буря навіювала нав’язливі думки. Йому здавалося, ніби з моря на нього мчить щось лиховісне, і, сам того не бажаючи, він тривожно вслухався в найнезначніші звуки.
Він пообіцяв Ґабрієллі спершу поговорити з нею — це правда. Та невдовзі йому здалося, що чекати далі не можна. Усе, що Балдер так довго тримав у собі, поривалося назовні. Він усвідомлював, що це ірраціонально, що поспіх тут ні до чого. Надворі панувала ніч, і, попри те, що сказала Ґабрієлла, нині він почувався в більшій безпеці, ніж за весь останній час. У будинку й поліційна охорона, й першокласна сигналізація. Та легше від цього не ставало. Балдер страшенно хвилювався, тому знайшов номер, що його залишив Лінус, і зателефонував. Але Блумквіст, зрозуміло, не відповів.
Та й чому він мав відповідати? Була пізня година, і Балдер пошепки проторохтів голосове повідомлення, щоб не розбудити Авґуста. Тоді він устав, засвітив лампу на столику коло своєї половини ліжка й заходився перебирати книжки на полиці. Ця література аж ніяк не стосувалася до його роботи, і він неуважно й нервово почав гортати давній роман Стівена Кінга «Кладовище домашніх тварин». На Франса ще дужче наринули думки про лиховісні постаті, що мчать крізь нічну темряву. Довгий час він просто стояв з книжкою в руці, аж тут його пройняв жахливий здогад. Серед білого дня він, можливо, відкинув би його як нісенітницю, однак тепер це видавалося цілком імовірним. Франса охопило раптове бажання поговорити з Фарах Шаріф чи, ще краще, зі Стівеном Ворбертоном з Лос-Анджелеса, який точно не спав о такій порі. Уявляючи собі всілякі неприємні сценарії, Балдер подивився на море, ніч і нестримно швидкі хмари, що неслися небом. Цієї миті в нього задзвонив телефон, немов почувши його благання. Але то були, звісно ж, не Фарах і не Ворбертон.