— Мене звуть Мікаел Блумквіст, — сказав голос. — Ви мене шукали.
— Еге ж. Перепрошую, що телефонував о такій пізній порі.
— Нічого. Я однаково не спав.
— Вам зручно розмовляти?
— Безумовно. А я саме відповів на повідомлення нашої спільної знайомої — Лісбет Саландер.
— Кого?
— Вибачте, можливо, я все неправильно зрозумів, та мені подумалося, що ви найняли саме її, щоб перевірити ваші комп’ютери й виявити сліди можливого втручання.
Франс засміявся.
— Так. Боже, дуже чудна дівчина! — сказав він. — Та вона ніколи не називала мені свого прізвища, хоч ми якийсь час тісно спілкувалися. Я припустив, що в неї на те були свої причини, і не тиснув. Я познайомився з нею на одній зі своїх лекцій у Стокгольмському технологічному інституті. Коли-небудь я вам про це розповім — то було дивовижно. Але я хотів запитати… ну, вам це напевно видасться божевільною ідеєю…
— Іноді я люблю божевільні ідеї.
— Чи не хочете ви зараз до мене приїхати? Для мене це дуже важливо. Я маю одну історію й уважаю її за сенсацію. Це просто бомба! Я оплачу вам таксі сюди й назад.
— Дякую, проте я завжди сам оплачую власні витрати. Скажіть, а чому нам треба говорити посеред ночі?
— Бо… — Балдер вагався. — Бо в мене таке відчуття, що треба поспішати. Насправді це більше, ніж відчуття. Я дізнався, що мені загрожує небезпека. Лише годину тому навколо мого будинку хтось нишпорив. Правду кажучи, мені збіса страшно, і я радо виплесну з себе всю інформацію. Не хочу більше залишатися з нею сам на сам.
— Окей.
— Окей — що?
— Я приїду, якщо зможу зловити таксі.
Давши йому свою адресу й поклавши трубку, Балдер потелефонував зашифрованою лінією професорові Стівену Ворбертонові в Лос-Анджелес і майже тридцять хвилин жваво проговорив з ним. Потім він устав, натяг джинси та чорну кашмірову водолазку й дістав пляшку «Амароне» — на випадок, якщо Блумквіст має схильність до таких утіх. Але, дійшовши до дверного отвору, злякано здригнувся.
Йому здалося, що він уловив якийсь блискавичний рух, ніби щось пропурхнуло попереду. Балдер став нервово придивлятися до пристані й моря, проте нічого не побачив. Там був той самий пустинний, охоплений бурею пейзаж, і Франс почав переконувати себе, що побачене — виплід його уяви, результат знервованості, принаймні спробував себе переконати. Він вийшов зі спальні й рушив уздовж великого вікна, маючи намір піднятися на горішній поверх. Раптом його знову охопила тривога. Він притьмом обернувся й цього разу справді помітив щось біля будинку сусіда Седервала.
Там, під захистом дерев, мчала якась постать, і хоча Франс бачив цього чоловіка лише коротку мить, та все ж зауважив, що той міцної статури, з рюкзаком за плечима й у темному одязі. Чоловік біг хильцем, і щось у його рухах свідчило про професіоналізм, наче він не раз бігав так, можливо, під час якоїсь давньої війни. Балдер зачекав кілька секунд і тільки тоді дістав з кишені мобільника, намагаючись зрозуміти, котрий з номерів у переліку його розмов належить прибулим до нього поліціантам.
Він не записав їхніх імен до своїх контактів, тож тепер сумнівався. Тремтливою рукою він набрав номер, що видався йому правильним. Спочатку ніхто не відповідав. Пролунало три, чотири, п’ять гудків, перш ніж чийсь засапаний голос вимовив:
— Блум слухає, що сталося?
— Я бачив якогось чоловіка, що біг уздовж дерев за будинком мого сусіда. Я не знаю, де він тепер. Але цілком можливо, що вже біля дороги поруч з вами.
— Гаразд, ми подивимося.
— Він здавався… — вів далі Балдер.
— Яким?
— Не знаю… спритним.
Дан Флінк і Петер Блум сиділи в поліційній машині, базікаючи про свою молоду колегу Анну Берцеліус та розмір її задка.
Петерові й Данові нещодавно випало пережити розлучення, попервах досить болючі. Вони обидва мали маленьких дітей, дружин, що відчували себе зрадженими, і батьків дружин, які на всі лади називали їх безвідповідальними негідниками. Але коли пристрасті вщухли, коли їм дозволили брати участь у вихованні дітей нарівні з дружинами й вони придбали нове, нехай і скромне, житло, чоловіки раптом усвідомили, як скучили за парубоцьким життям. Останнім часом, тими тижнями, коли діти були в матерів, вони пускалися берега й гульма гуляли до нестями, а потім, як замолоду, обговорювали всі деталі вечірок і зустрінутих там жінок, докладно коментуючи їхні тіла й майстерністьу ліжку. Одначе цього разу вони не встигли всебічно обговорити Анну Берцеліус, хоч як їм того хотілося.