На мить Петер подумав, що вони зловили відомого розшукуваного бандита, і просто-таки надувся з гордощів.
Франс Балдер повернувся в спальню й знову підіткнув навколо Авґуста ковдру — можливо, щоб сховати його на той випадок, коли щось станеться. Раптом йому сяйнула божевільна думка, заснована на пережитому щойно почутті небезпеки й підкріплена розмовою з Ворбертоном. А що, як йому просто потьмарився розум з хвилювання та страху?
Відтак він зміркував, що ідея взагалі не нова, що вона ще визрівала в його підсвідомості довгими безсонними ночами в Каліфорнії. Тому він дістав ноутбук, свій маленький суперкомп’ютер, приєднаний до кількох інших машин, щоб мати достатню потужність, і запустив програму штучного інтелекту, якій присвятив увесь свій час, а тоді…
Він стер файл і всі резервні копії, відчувши себе злим богом, що знищив життя. Власне, так воно, певно, і було. Ніхто цього не знав, навіть він сам. Франс просто сидів і думав, чи буде він згодом жалкувати за цим і каятися. Справа його життя зникла лише від кількох ударів по клавішах.
Хоч як дивно, та Франс навіть трохи втихомирився, немовби відборонився бодай від однієї халепи. Він звівся на ноги і ще раз зиркнув на нічну бурю за вікном. Задзвонив телефон. То був Дан Флінк — другий поліціант.
— Я лише хочу повідомити, що ми зловили чоловіка, якого ви бачили, — сказав доглядач порядку. — Іншими словами, можете розслабитися. Ми тримаємо ситуацію під контролем.
— Кого ж ви зловили? — спитав Балдер.
— Не можу сказати. Він п’яний як барило, і нам треба його вгамувати. Просто хотів вас сповістити. Ми ще зателефонуємо вам.
Балдер поклав мобільника на столик поруч з ноутбуком і спробував себе привітати. Тепер чоловіка схоплено, і його дослідження не потраплять у чужі руки. Однак радісніше Франсові не стало, і спочатку він не розумів чому. Нарешті до нього дійшло: чоловік, який біг уздовж дерев, був точно не п’яний.
Минула приблизно хвилина, перш ніж Петер Блум зрозумів, що схопили вони не горезвісного злочинця, а актора Лассе Вестмана, що й справді досить часто грав бандитів і кілерів на екрані, але навряд чи був у розшуку. Це відкриття не додало Петерові спокою. І не тільки через розуміння, що не слід було йти від дерев, а й тому, що цей інцидент може призвести до скандалу та гучних газетних заголовків.
Він знав, що Вестманові вчинки занадто часто потрапляють у вечірню пресу, і на вигляд актор був не надто щасливий. Він стогнав і лаявся, силкуючись зіп’ятися на ноги, а Петер намагався з’ясувати, що той робив тут серед ночі.
— Ти тут живеш? — запитав він.
— З якого дива я мушу перед тобою виправдуватись? Ані чорта я тобі не скажу! — просичав Вестман.
Тоді Петер повернувся до Дана, щоб спробувати зрозуміти, з чого почалася ця вся драма. Але той уже стояв осторонь, розмовляючи телефоном, очевидно, з Балдером. Йому, певно, хотілося продемонструвати старанність і повідомити про затримання підозрюваного, якщо це справді був підозрюваний.
— Ти нишпорив по обійстю професора Балдера? — спитав знову Петер.
— Ти, що, не почув? Я вам ані чорта не скажу. Якого біса? Я тут мирно прогулююся, і раптом з’являється цей маніяк, розмахує пістолетом. Це обурливо! Ви знаєте, хто я?
— Мені це відомо, і, якщо ми перестаралися, прошу вибачення. Нам неодмінно ще випаде нагода про це поговорити. Але тепер у нас надзвичайно напружена ситуація, і я вимагаю, щоб ти негайно розповів, що за справа в тебе до професора Балдера. О ні, навіть не намагайся втекти!
Лассе Вестманові вдалось нарешті встати, і він явно не намагався нікуди тікати. Чоловік насилу тримався на ногах. Потім він досить драматично відкашлявся й різко сплюнув, проте плювок полетів не дуже далеко й, наче бумеранг, повернувся назад, прилипши до Вестманової щоки.
— Знаєш, що я тобі скажу? — промовив він, витираючи обличчя.
— Ні.
— Поганець у цій історії не я.
Петер знервовано глянув у бік води та алеї й знову замислився над тим, що ж він там бачив. Але поліціант не зрушив з місця, спаралізований абсурдністю ситуації.
— А хто ж? — запитав він.
— Балдер.
— Чому?
— Він забрав сина моєї подруги.
— Чому він зробив це?
— Це ти, бляха, питай не в мене, а в комп’ютерного генія! Цей виродок не має ніякого права тримати хлопця в себе, — сказав Вестман і понишпорив у внутрішній кишені піджака.