— Нехай буде воля Твоя, амінь!
Потім, знявши пістолет із запобіжника, він прожогом перебіг до величезного вікна, що виходило до води. Можливо, зважаючи на непевність ситуації, Голцер надзвичайно сильно зреагував, побачивши, що Франс Балдер стоїть у спальні, заглибившись у свої думки. Ян спробував переконати себе, що це й на краще, бо мішень було чітко видно. Але його знову охопили недобрі передчуття: а чи не зупинитися?
Та Голцер не зупинився. Натомість він напружив праву руку, щосили провів по шибці склорізом і натиснув. Скло бебехнулось усередину, він удерся в будинок і націлив пістолет на Балдера, який відчайдушно замахав руками, немов вітав гостя. Відтак професор почав щось безладно й манірно промовляти, наче якусь молитву-літанію. Проте, замість слів «Боже» чи «Господи Ісусе», Голцер розчув: «Недоумок». Більше йому розібрати не вдалося, та це й не мало ніякого значення. Люди в таких випадках казали йому найрізноманітніші речі.
Він усе одно нікого не милував.
Швидко й майже беззвучно постать перетнула коридор і зайшла в спальню. За цей час Балдер з подивом зауважив, що сигналізація не спрацювала. Він помітив зображення сірого павука в чоловіка на светрі, а також вузький, довгастий шрам на його блідому чолі, нижче від кепки та ліхтарика.
А потім Франс побачив зброю. Чоловік цілився в нього пістолетом. Балдер підняв руку, немов якусь марну заслону. І хоч його життя було під загрозою, а страх устромив у нього цупкі кігті, він думав тільки про Авґуста. Нехай станеться все, що завгодно. Нехай помре він сам, але не Авґуст. І він випалив:
— Не вбивайте мою дитину! Він недоумок, він нічого не тямить!
Та що з цього встиг вимовити, професор не знав. Весь світ завмер. І ніч, і негода за вікном, здавалося, накрили його, а тоді все стало чорним.
Голцер вистрілив і, як і сподівався, не схибив. Він двічі влучив Балдерові в голову. Професор звалився долу, наче городнє опудало, і не лишалося жодного сумніву, що він був мертвий. Одначе Янові щось видалося неправильним. У кімнату вдерся поривчастий вітер із затоки і, наче жива холодна істота, провів Голцерові по потилиці. Якусь мить той не міг утямити, що з ним коїться.
Усе йшло за планом, а онде й Балдерів комп’ютер, як йому й казали. Треба лише забрати його й негайно піти собі геть. Та він стояв, як укопаний, і аж після дивної тривалої затримки зрозумів чому.
У великому двоспальному ліжку, майже весь закутаний у ковдру, лежав хлопчик з розкуйовдженим волоссям і дивився на нього скляними очима. Від цього погляду Голцерові стало моторошно. І не тільки тому, що малий, здавалося, пронизував його наскрізь. Тут було щось більше. Але, з другого боку, це нічого не важило.
Він мусить виконати завдання до кінця. Ніщо не може поставити під загрозу роботу й наразити їх усіх на небезпеку. Ось перед ним явний свідок, а свідків — надто тепер, коли він продемонстрував своє обличчя, — треба позбуватися. Тож Голцер націлився на хлопчика, подивився в його блискучі очі й утретє за ніч пробурмотів:
— Нехай буде воля Твоя, амінь!
Мікаел Блумквіст вийшов з таксі, одягнений у чорні черевики, білу шубу з широким овечим коміром і стару хутряну шапку. Шапка, як і шуба, дісталася йому в спадок від батька.
За двадцять хвилин буде третя ночі. У радіопрограмі нічних новин «Екот» повідомили про серйозну аварію вантажівки, що, за словами репортера, заблокувала шосе Вермделеден. Та Блумквіст із таксистом, подорожуючи темним, охопленим бурею передмістям, ніяких слідів аварії не помітили. Мікаел знемагав від утоми. Найбільше йому хотілося залишитись удома, заповзти в ліжко до Еріки й знову заснути.
Проте відмовити Балдерові він не зміг, хоч сам до пуття не знав чому. Можливо, через почуття обов’язку, через розуміння того, що інакше чинити тепер, коли журнал переживає кризу, він просто не має права. А може, Балдерів голос звучав так самотньо й налякано, що Блумквіст відчув симпатію та цікавість.
Мікаел аж ніяк не припускав, що довідається щось сенсаційне. Він скоріше холоднокровно сподівався розчаруватися. Можливо, йому доведеться стати за психотерапевта чи нічного сторожа під час бурі. З другого боку, нічого ніколи не знаєш напевно, і він знову подумав про Лісбет. Дівчина рідко коли робила щось без поважних причин. До того ж Балдер — безумовно, непересічний чоловік, який ніколи раніше не давав інтерв’ю. «Це неодмінно буде захопливо», — думав Блумквіст, озираючись у темряві.