Ліхтарний стовп кидав синювате світло на добротний, зведений за індивідуальним проектом будинок з великими вікнами, що чимось був схожий на поїзд. Біля поштової скриньки стояв високий поліціант років сорока, трохи засмаглий, з легкою напруженістю й нервозністю на обличчі. Обіч нього сперечалося двоє людей: його не такий високий на зріст колега і п’яний чоловік, який увесь час розмахував руками. Атмосфера тут була менш спокійна, ніж уявлялася Блумквістові.
— Що відбувається? — запитав він у високого поліціанта.
Почути відповідь Блумквіст не встиг. У доглядача порядку задзвонив телефон, і Мікаел відразу зрозумів: трапилося щось незвичайне. Здається, система охоронної сигналізації працювала дивно. З долішньої частини подвір’я до нього долетів якийсь хрускіт, і Блумквіст інстинктивно пов’язав його з телефонною розмовою. Він ступив кілька кроків праворуч і провів поглядом уздовж пагорба, що простягався до пристані, моря і ще одного ліхтаря з підсліпуватим синюватим світлом. Аж ось нізвідки вихопилася постать, і Мікаел зрозумів, що сталося щось жахливе.
Ян Голцер уже поклав пальця на спусковий гачок і саме збирався застрелити хлопчика, коли з дороги долинув шум автомобіля. Чоловік завагався, але навіть не через машину. У його свідомості раптом знову зринуло слово «недоумок». Він, певна річ, усвідомлював, що професор мав усі підстави брехати в останню мить свого життя. Однак, подивившись на дитину, Ян подумав, що це може бути правдою.
Хлопчик був надто спокійний, а його обличчя випромінювало швидше здивування, ніж страх, — так, наче він найменшого уявлення не мав, що відбувається. Його погляд видавався занадто порожнім і скляним, щоб по-справжньому щось уловити.
То був погляд німої, нетямущої істоти, і це спало Янові на думку не просто так. Він згадав дещо з того, що читав, готуючись до операції. Балдер справді мав сина з серйозними розумовими вадами. Правда, в пресі й судових протоколах стверджували, що професора позбавили права опіки, а проте хлопець і досі тут, і Голцер просто не міг його застрелити. Та й яка в цьому потреба? Безглуздя. До того ж це порушило б його принципи професійної етики. Усвідомивши собі все, Ян відчув величезне полегшення, яке мало б його насторожити, коли б він тієї миті прислухався до самого себе.
Натомість він просто опустив пістолет, забрав зі столика комп’ютер та мобільний телефон і засунув їх у рюкзак. Потім побіг у ніч наміченим для втечі шляхом. Але далеко втекти йому не вдалося. Позаду себе він почув голос і обернувся. На пагорбі, біля дороги, стояв чоловік — не один з поліціантів, а новий персонаж, одягнений у шубу й хутряну шапку, досить харизматичний, і, мабуть, саме тому Ян знову підняв пістолет. Він відчув небезпеку.
Атлетичної статури чоловік, який промчав поряд, був увесь одягнений у чорне, а на кепці мав ліхтарика. Мікаелові здалося, — він і сам не міг пояснити чому, — що цей тип був частиною якоїсь скоординованої операції. Блумквіст чекав, що от-от з’являться з темряви ще кілька постатей, і через це йому стало моторошно.
— Гей, зупинися! — закричав він.
То була помилка. Мікаел зрозумів це в той момент, коли чоловік напружився всім тілом, наче солдат у бою, і, либонь, тому Мікаел зреагував так швидко. Коли втікач вихопив зброю і з приголомшливою натуральністю вистрілив, журналіст уже встиг шугонути за ріг будинку й кинутися на землю. Самого пострілу було майже не чути, та коли щось дзенькнуло об Балдерову поштову скриньку, не лишилося ніяких сумнівів у тому, що сталося. Високий поліціант різко урвав розмову, проте стояв, як умурований. Тільки п’яний чоловік і далі просторікував.
— Що тут, у сраку, відбувається? Що за веремія? — заволав він гучним, напрочуд знайомим голосом.
Аж тепер поліціанти заговорили один до одного, знервовано й хрипко:
— Хтось стріляє?
— Гадаю, так.
— Що робитимемо?
— Треба викликати підкріплення.
— Але він утече.
— Тоді треба піти подивитися, — відповів високий, і вони повільними, невпевненими рухами витягли пістолети й подалися вниз, до води.
У зимовій темряві розлягався гавкіт маленького злого собачати. З моря дув сильний вітер. Бурхала заметіль, і було слизько. Присадкуватий поліціант мало не впав, замахавши руками, наче клоун. Якщо їм трохи пощастить, то вони внизу уникнуть зустрічі з озброєним чоловіком. Щось підказувало Мікаелові, що цей тип легко прибере хлопців зі свого шляху. Те, з якою швидкістю та ефектністю він обернувся й вихопив пістолет, свідчило, що нападник добре підготований до таких ситуацій. Блумквіст задумався, що слід робити йому самому.