— Ти вже їдеш додому? — запитала вона.
— На жаль, ні. Треба ще дещо тут оглянути. Але я хотів би попросити тебе про послугу.
— А для чого ж я ще потрібна?
— Можеш зайти в мій комп’ютер? Ти ж знаєш пароль?
— Я знаю про тебе все.
— Добре, добре. Тоді зайди в мої документи й відкрий файл із назвою «Скринька Лісбет».
— Здається, я здогадуюся, куди ти хилиш.
— Справді? Добре, тоді напиши у файлі ось що…
— Стривай, треба спочатку його відкрити. Так, кажи… Чекай, тут уже щось є.
— Не зважай! Пиши там просто вгорі. Ти слухаєш?
— Так, слухаю.
— Пиши: «Лісбет, можливо, ти вже знаєш, що Франс Балдер мертвий, застрелений у голову двома пострілами. Можеш дізнатися, навіщо комусь була потрібна його смерть?»
— Це все?
— Ну, цього навіть забагато, з огляду на те, що ми сто років не перетиналися. Мабуть, Лісбет подумає, що звертатись до неї з мого боку надто безцеремонно. Одначе, гадаю, її допомога нам не зашкодить.
— Тобто невеличке незаконне втручання не зашкодить, ти це мав на увазі?
— Я цього не чув. Скоро побачимося, сподіваюсь.
— І я сподіваюсь.
Лісбет Саландер таки вдалося заснути, але о пів на восьму ранку вона знову прокинулась. Дівчина почувалася не найкраще. Її нудило, голова боліла. І все ж їй було ліпше, ніж уночі. Лісбет перев’язала руку, вдяглася, поснідала двома розігрітими в мікрохвилівці пиріжками з м’ясом, запивши їх великою склянкою кока-коли, і, запхнувши тренувальну форму до спортивної сумки, вийшла з квартири. Буря вщухла, залишивши по всьому місту розкидане сміття й газети. Від майдану Мосебакке Лісбет рушила вулицею Ґетґатан, мугикаючи щось собі під носа.
Вигляд вона мала сердитий, навіть розлючений, і щонайменше двоє людей, сахнувшись, поступилися їй дорогою. Та насправді Лісбет просто була зосереджена. Вона не мала ані найменшого бажання тренуватися. Їй тільки хотілося додержати заведеного щоденного розпорядку й вивести з організму токсини. Тому Саландер і прямувала в бік вулиці Горнсґатан, звернувши прямісінько перед Горнсґатспуккелном до боксерського клубу «Зеро», що містився в підвалі й того ранку, як ніколи, здавався обшарпаним.
Що не кажи, а не завадило б трохи пройтися фарбою по стінах та й узагалі освіжити інтер’єр. Тут, либонь, нічого не міняли ще з сімдесятих. На стінах і досі висіли плакати Алі та Формана. Боксери на вигляд були такі самі, як і на другий день після легендарного бою в Кіншасі. Це, певно, можна пояснити тим, що відповідальний за клуб Обінце ще маленьким хлопчиком бачив бій на власні очі, а відтак бігав під очисним мусонним дощем з криками: «Аlі Вотауе!» Цей біг став не тільки його найщасливішим спогадом у житті, а й останньою, як він казав, крапкою «днів невинності».
Невдовзі після того його родині довелося тікати від терору Мобуту і все назавжди змінилось. Не було, певно, нічого дивного в тому, що він хотів зберегти цей історичний момент, перенісши його в забутий Богом боксерський клуб у стокгольмському районі Седермалм. Обінце й досі раз по раз розповідав про той бій. Зрештою, він рідко замовкав, весь час про щось розводячись.
Високий, кремезний, лисий базіка, він був один з небагатьох у залі, хто добре ставився до Лісбет, хоч, як і всі інші, мав її за трохи причмелену. Час від часу вона тренувалась енергійніше за решту завсідників клубу, кидаючись на груші й спаринг-партнерів, наче навіжена. Лісбет випромінювала якусь примітивну, несамовиту енергію, що з нею Обінце ніколи раніше не стикався.
Одного разу, ще не пізнавши дівчини як слід, він запропонував їй узяти участь у боксерському змаганні. Глузливе пирхання у відповідь назавжди відохотило Обінце від того, щоб пропонувати це Лісбет знову. Він не міг утямити, нащо дівчина так завзято тренується. А втім, йому й не треба було цього знати. Завзято тренуватися можна без будь-яких причин. І це краще, ніж енергійно пиячити, і взагалі краще від багатьох інших речей.
А може, вона й справді не покривила душею, коли пізно ввечері, приблизно рік тому, сказала, що бажає бути фізично підготованою до нових неприємностей. Обінце знав, що Лісбет уже не раз ускакувала в клопіт. Він прочитав про неї в інтернеті все, що зумів знайти, і чудово розумів, що їй хочеться бути у формі на той випадок, якщо з-за рогу раптом вихопиться якась тінь з минулого. Та й як він міг цього не розуміти, коли його батька й матір убили душогуби Мобуту.
Але чому Лісбет періодично закидала тренування і, здається, зовсім не рухалася, споживаючи лише нездорову їжу, Обінце було невтямки. Того ранку вона прийшла до спортзали вперше за останні два тижні — як завжди, демонстративно вдягнена в чорне і з пірсингом.