Більшість колишніх батькових поплічників обернулися на невдах, безпутних бандитів, огидних сутенерів чи дрібних злодюжок. Та жоден з них не став злочинцем такого ж рівня, як Зала, тому Лісбет довго була переконана, що організація після смерті Залаченка змінила профіль або й зовсім розсипалась.
А проте дівчина не відступалась і зрештою натрапила на інформацію, що повернула її пошуки в цілком несподіваному напрямку. То була згадка про молодого батькового учня — чоловіка на ім’я Зіґфрід Грубер.
Ще за життя Залаченка Грубера вважали за одного з найосвіченіших людей в організації. На відміну від своїх поплічників, він здобув університетську освіту в галузі бізнесу та комп’ютерних наук, яка, очевидно, стала йому за перепустку до високих кіл. Останнім часом його ім’я згадувалося в кількох розслідуваннях тяжких злочинів проти високотехнологічних компаній, як от викрадення інновацій, шантаж, торгівля конфіденційною інформацією та гакерські атаки.
Зазвичай Лісбет глибше в таких ситуаціях не копала. Не тільки тому, що це, попри причетність до справи Грубера, мало стосувалося до колишньої діяльності її батька. Адже ніщо не могло збентежити дівчину менше, ніж крадіжки нових технологій у кількох заможних бізнесових групах. Але потім усе змінилось.
У таємному звіті Центру урядового зв’язку Великої Британії, що потрапив Лісбет до рук, містилися кодові імена, пов’язані з бандою, до якої начебто належав Грубер. Ці імена запали їй у голову. Вона так і не змогла закинути цієї історії. Збираючи й складаючи докупи всю інформацію про банду, дівчина раз по раз натрапляла на чутки, нібито саме вони викрали Балдерову технологію штучного інтелекту, продавши її згодом російсько-американській ігровій компанії «Труґеймс».
Щоправда, джерело було ненадійне — один напіввідкритий гакерський сайт. Саме з цієї причини Лісбет і з’явилася на лекції професора в Стокгольмському технологічному інституті, поглузувавши з сингулярностей у глибині чорних дір. Принаймні то була одна з причин.
Частина II
Лабіринти пам’яті
Ейдетика — вивчення людей з ейдетичною, або так званою фотографічною, пам’яттю.
Результати досліджень свідчать, що люди з ейдетичною пам’яттю дратівливіші й тривожніші за інших.
Більшість людей з ейдетичною пам’яттю (але, певна річ, не всі) — аутисти. Є також зв’язок між фотографічною пам’яттю та синестезією — станом, коли два чи більше органів чуття переплетені між собою. Наприклад, коли цифри бачаться кольоровими й кожна послідовність чисел складається в картину.
Розділ 12
Ян Бубланський нетерпляче чекав вихідного дня й довгої розмови з рабином Ґолдманом із седермалмської парафії, палко жадаючи з’ясувати для себе деякі моменти, дотичні до існування Бога.
Не те щоб він робився атеїстом. Але саме уявлення про Бога ставало для нього дедалі проблемнішим, і йому бажалося поговорити про відчуття безглуздості, що все більше охоплювало його останнім часом, а можливо, і про мрії піти з роботи.
Бубланський, звичайно ж, уважав себе за доброго фахівця. Узагалі він мав чудовий відсоток розкриття злочинів, і часом робота його, як і раніше, стимулювала. Однак він не був упевнений у тому, що йому хочеться й далі розслідувати вбивства. Він міг би, поки ще не пізно, набути якихось нових навичок, перекваліфікуватися. Ян мріяв викладати, допомагаючи молодим людям повірити в себе й знайти свій шлях — мабуть, тому, що сам частенько вкидався в глибоку невіру у власні сили. Та він не знав, який йому обрати напрям. Ян Бубланський добре розумівся лише на ситуаціях, що траплялися в його житті найчастіше. Наприклад, на раптових трагічних смертях і патологічних людських збоченнях, хоча цього викладати йому зовсім не хотілося.
Було десять хвилин на дев’яту ранку, і Ян стояв перед дзеркалом у ванній кімнаті, приміряючи свою ярмулку — на жаль, уже далеко не нову. Колись вона мала яскраво-блакитний екстравагантний колір, а тепер видавалася збляклою й приношеною, як маленький символічний образ його власного розвитку. Принаймні так подумалось йому, бо своїм зовнішнім виглядом він був явно невдоволений.