— Боже мій! І що він розповідає?
— Нічого.
— Він у шоковому стані?
— Мабуть, але він узагалі не розмовляє. Він німий і розумово відсталий, тож користі з нього не буде ніякої.
— Отже, ніяких зачіпок.
— Якщо тільки не з’ясуємо, що Вестман не випадково з’явився, власне, в той момент, коли вбивця пробрався на перший поверх. Тобі треба неодмінно допитати Вестмана.
— Ну, це якщо я візьмуся до справи.
— Візьмешся.
— Ти впевнений у цьому?
— Я б навіть сказав, що ти не маєш вибору. Крім того, найкраще я приберіг на кінець.
— І що ж це?
— Мікаел Блумквіст.
— А з ним що?
— Він з якоїсь причини теж там був. Гадаю, Франс Балдер звернувся до нього, щоб розповісти щось.
— Посеред ночі?
— Очевидно.
— І тоді його застрелили?
— Перед самісінькою появою Блумквіста, і той, здається, навіть упівока бачив убивцю.
Бубланський гмикнув. Як не глянь, то була неправильна реакція, і він не міг її пояснити навіть самому собі. Можливо, він зреагував так через нервове напруження або через відчуття того, що все в житті повторюється.
— Ти чого? — спитав Екстрем.
— Та просто в мене невеликий кашель. Виходить, тепер ви побоюєтеся, що на вашу голову впаде приватний детектив і виставить вас не в найкращому світлі.
— Гм, мабуть, так. Ми припускаємо, що «Міленіум» уже готує матеріал, і цього разу я намагаюся знайти законну можливість зупинити їх або принаймні поставити в певні рамки. Найімовірніше, що це й справа державної безпеки.
— То нам на голову сяде ще й СЕПО?
— Без коментарів.
«Ну тебе до біса!», — подумав Бубланський і спитав:
— Над цією справою працюють Раґнар Улофссон та інші з відділу промислової безпеки?
— Як я вже сказав, без коментарів. Коли ти зможеш почати?
«Ну тебе до біса ще раз!» — подумав Бубланський.
— Я почну, проте маю кілька умов, — сказав він. — Я хочу, щоб зі мною працювала моя звичайна команда: Соня Мудіґ, Курт Свенссон, Єркер Голмберґ і Аманда Флуд.
— Гаразд. Але тобі ще дадуть Ганса Фасте.
— Нізащо в світі!
— Вибач, Яне, цього ми навіть не обговорюватимемо. Радій, що тобі дозволяють обрати решту.
— Тобі відомо, що ти пропащий?
— Не раз це чув.
— Отже, Фасте буде нашим маленьким кротом від СЕПО?
— Нісенітниця. Я просто вважаю, що всім робочим групам корисно мати когось, хто мислить інакше.
— Значить, коли ми позбулися всіх своїх забобонів і упереджень, нам нав’язують того, хто потягне нас назад?
— Не кажи дурниць.
— Фасте — ідіот.
— Ні, Яне, він не ідіот. Він просто…
— Хто?
— …консерватор. Він той, хто не піддається останнім феміністичним повівам.
— Як і першим. Він, певно, тільки тепер визнав за жінками право голосу.
— Та ну, Яне, опануй себе. Фасте надзвичайно надійний і лояльний слідчий. І я більше не хочу цього обговорювати. Ще якісь вимоги маєш?
«Щоб ти пропав, марюко!» — подумав Бубланський.
— Я хочу сходити до лікаря, а доти хай слідство веде Мудіґ, — сказав він.
— Хіба це розумно?
— Достобіса розумно, — загарчав Ян.
— Окей, окей, я простежу за тим, щоб Цеттерлунд передав їй справу, — відповів, скривившись, Екстрем.
Сам Екстрем зовсім не був певен, що взявся б за це розслідування.
Алона Касалес мало коли працювала вночі. Їй удавалося цього уникати вже років із десять, покликаючись на ревматизм, що змушував її час від часу пити сильнодійні таблетки кортизону. Від них її лице набувало форми повного місяця, а тиск підскакував угору, тож вона потребувала сну й нормального розпорядку дня. Однак тепер, у десять хвилин на четверту ночі, вона була на робочому місці.
Під невеликим дощем Алона проїхала від свого дому з містечка Лорелі, що в Меріленді, і, минувши дороговказ «АНБ. ПОВОРОТ ПРАВОРУЧ — ТІЛЬКИ ДЛЯ ПЕРСОНАЛУ», заслони й електрифіковану огорожу, прямувала в бік чорної кубічної будівлі у Форт-Міді. Припаркувавшись на великій, розлогій стоянці праворуч від блакитного, схожого на м’яч для гольфу обтічника з численними параболічними антенами й пройшовши через турнікети, вона піднялася на своє робоче місце на дванадцятому поверсі. Її здивувала збуджена атмосфера, і досить швидко вона зрозуміла, що джерелом підвищеної напруги в офісі були Ед Нідгем і його молода команда гакерів.