— Еде, чим заслужила на таку честь?
— Гадаю, в нас спільна проблема.
— Сідай, друзяко. Треба тобі посидіти.
— Чи щоб мене розтягли на дибі. На мій обмежений погляд…
— Не прибідняйся, Еде.
— Та я й не прибідняюся зовсім. Як ти знаєш, мене не хвилює, високе в когось становище чи ні або хто там що вважає. Я зосереджуюся на своїй роботі. Я захищаю наші системи, і єдине, що мене справді вражає, — це професіоналізм.
— Ти найняв би самого диявола, якби він був талановитим комп’ютерником.
— У кожному разі я відчуваю повагу до всякого ворога, якщо він досить компетентний. Розумієш?
— Розумію.
— Я гадаю, що ми з ним дуже схожі й лише волею випадку опинилися по різні боки барикад. Як ти вже, мабуть, чула, RAT, «пацюк», проник у наш сервер і далі у внутрішню мережу. Ця програма, Алоно…
— Що?
— …справжнісінька музика! Так компактно та гарно написана…
— Ти зустрів гідного супротивника.
— Мої хлопці, безперечно, відчувають те саме. Вони вдають обурення, патріотизм чи біс батька знає що. А насправді їм над усе хочеться зустрітися з цим гакером і висловити йому своє щире захоплення. Якийсь час я теж намагався думати: «Окей, начхай на це! Може, загроза не така й велика, зрештою. Це тільки один геніальний гакер, що захотів блиснути своїм хистом. Лихо не без добра». Я маю на увазі, що, ганяючись за цим блазнем, ми вже дізналися багато чого нового про нашу вразливість. Але потім…
— Так?
— Потім я почав замислюватися: ану ж мене надурили, ану ж ця вся демонстрація з моїм поштовим сервером — просто завіса й за нею ховається щось інше?
— І що ж?
— Наприклад, пошук певної інформації.
— Ти мене заінтригував.
— Зараз буде ще цікавіше. Нам удалося встановити, де саме нишпорив гакер. Усе здебільшого свідчить про одне: його цікавило оте мережеве угруповання, що його ти досліджуєш, Алоно. Вони називають себе «Павуки», так?
— «Товариство Павука», якщо бути точним. Та я думаю, що це якийсь жарт.
— Гакер шукав інформацію про цю групу та їхню співпрацю з «Соліфоном», і тоді я подумав, що він, можливо, сам належить до цього угруповання й хотів з’ясувати, що нам про них відомо.
— Цілком імовірно. Вони, з усього видно, вправні гакери.
— Але потім я змінив свою думку.
— Чому?
— Бо скидається на те, ніби гакер ще хотів нам щось показати. Знаєш, йому вдалося здобути собі статус суперкористувача, і тому він зміг читати документи, яких, либонь, не бачила навіть ти, — документи надзвичайної секретності. Щоправда, один зашифрований файл гакер скопіював собі, та, гадаю, ні в нього, ні в нас немає шансів його прочитати, якщо тільки мерзотник, який написав його, сам не викаже секретних ключів. Одначе…
— Що?
— …гакер через нашу власну систему виявив, що ми теж співпрацюємо з «Соліфоном» так само, як «Павуки». Ти про це знала?
— Ні, хай йому дідько, не знала!
— Я так і думав. Але, судячи з усього, «Соліфон» надає «Павукам» і нам ті самі послуги. Ця компанія — частина нашого промислового шпигунства, і саме тому, певно, твоє розслідування затерли. Вони бояться, що забризкає лайном і нас.
— Ідіоти.
— Ну, з цим я мушу погодитися. Можливо, тепер тебе усунуть від цієї справи взагалі.
— Та це вже ні в які ворота не лізе!
— Розслабся, є одна лазівка. І саме тому я дотяг своє нещасне тіло аж до твого робочого стола. Натомість ти зможеш почати працювати на мене.
— Що ти маєш на увазі?
— Цей клятий гакер знає про «Павуків», і якщо нам удасться його вирахувати, то для нас обох це буде успіх. Отоді ти й зможеш довести своє розслідування до кінця.
— Я розумію, куди ти хилиш.
— То ти згодна?
— Ну, можна й так сказати, — відповіла Алона. — Я хочу зосередитися на тому, щоб дізнатися, хто стріляв у Франса Балдера.
— І ти триматимеш мене в курсі?
— Окей.
— Добре.
— Але послухай, — повела далі вона, — якщо цей гакер такий розумний, то він, мабуть, позамітав за собою всі сліди?
— Про це не турбуйся. Ми знайдемо того мудрагелика й здеремо з нього шкуру живцем.
— Куди ж поділася твоя повага до супротивника?
— Вона на місці, подруго. Та ми все одно його дістанемо, розчавимо й запроторимо в тюрягу на все життя. Жодному негідникові не дозволено зламувати мою систему.
Розділ 13
Мікаелові Блумквісту не вдалося довго поспати й цього разу. Він не міг викинути з голови події минулої ночі, тож об одинадцятій п’ятнадцять устав і попрямував на кухню, де зробив собі два накладанці з чедером і прошуто, а також насипав у миску йогурту з мюслями. Але з’їв з цього небагато. Натомість він випив досхочу кави, п’ять чи шість склянок мінеральної води «Рамлеса» й проковтнув дві таблетки алведону проти болю в голові. А тоді дістав блокнот і спробував написати короткий виклад того, що сталося вночі, однак особливо далеко просунутися не встиг. Почалося справжнє пекло. Задзвонили телефони, і Мікаел відразу втямив, у чому річ.