Новина про «зіркового журналіста Мікаела Блумквіста й актора Лассе Вестмана», які опинились у центрі «загадкового» вбивства, прогриміла, наче вибух. Загадковою подію робило те, що ніхто, здається, не міг розібрати, чому з усіх людей саме Вестман і Блумквіст опинилися там, де шведського професора вбито двома пострілами в голову, і як вони туди прибули — разом чи поодинці. Навіть у питаннях містилися якісь зловісні натяки, тому Блумквіст досить щиро сказав, що, попри пізню годину, поїхав туди, бо Балдер попросив його про нагальну розмову.
— Я був там, виконуючи свою роботу, — зауважив він.
Мікаелові доводилося надміру багато виправдовуватись.
Проте він відчував, що його намагаються звинуватити в чомусь, і волів усе до пуття пояснити, хоча це й могло спровокувати решту репортерів почати глибше копирсатись у цій історії. На інші питання він відповідав: «Без коментарів». Ця репліка теж була неідеальна, але принаймні пряма й однозначна. Потім Мікаел вимкнув свого мобільника, знову вбрався в стару батькову шубу й подався в напрямку вулиці Ґетґатан.
Бурхлива діяльність у редакції нагадала йому про старі часи. Усюди, в кожному куточку, сиділи колеги й зосереджено працювали. Еріка напевно виголосила одну чи дві пристрасні промови, і всі явно пройнялися важливістю моменту. До кінцевої дати лишалося десять днів. Над ними зависла загроза з боку Уве Левіна й «Сернеру», і ціла команда наготувалася до боротьби. Побачивши його, всі схопилися на ноги й захотіли почути про Балдера, нічні події та його реакцію на пропозицію норвежців. Однак Мікаел мав намір і собі щонайшвидше взятися до роботи.
— Потім, потім, — сказав він і пішов до стола Андрея Зандера.
Зандерові минав двадцять сьомий рік. Він був наймолодший працівник редакції. Свого часу він стажувався в журналі й осів тут, то підміняючи, як оце тепер, постійного працівника, то працюючи позаштатно. Мікаела мучило те, що вони не можуть узяти його на штатну посаду. Тим паче що вони найняли вже Еміля Ґрандена й Софі Мелкер. Правду кажучи, він віддав би перевагу Зандерові. Проте Зандер поки що не здобув собі імені й мав ще багато чого навчитися.
Він відзначався рисами чудового командного гравця, і це було добре для журналу, але не завжди добре для нього самого — не в такій цинічній справі. Хлопцеві явно бракувало марнославства, хоч він мав на це всі підстави. На вигляд він був як молодий Антоніо Бандерас і хапав усе швидше за багатьох інших. Та Андрей не докладав зусиль, щоб просунути себе. Йому хотілося просто брати участь і створювати хорошу журналістику. А ще він був надзвичайно високої думки про «Міленіум». Мікаел раптом відчув, що любить усіх, хто любить «Міленіум». Одного прекрасного дня він зробить для Зандера що-небудь приголомшливе.
— Привіт, Андрею, — привітався Блумквіст. — Як справи?
— Більш-менш. Працюю.
— На інше я й не сподівався. Що вдалося відкопати?
— Досить багато. Усе на твоєму столі, і ще я написав резюме. Але можна тобі дати пораду?
— Добра порада — якраз те, що мені треба.
— У такому разі швидко біжи на Цинкенсвеґ і поспілкуйся з Фарах Шаріф.
— З ким?
— З однією дуже вродливою професоркою комп’ютерних наук. У неї сьогодні цілий день вільний.
— Ти хочеш сказати, що саме цієї миті мені потрібна найперше приваблива й розумна жінка?
— Не зовсім так. Але професорка Шаріф щойно телефонувала сюди. Вона стверджує, що Франс Балдер хотів тобі щось розповісти. Їй здається, вона знає, про що могло йтись, і дуже хоче з тобою поговорити. Можливо, щоб учинити Балдерове бажання. Це ніби ідеальний початок.
— Ти все вивідав про неї?
— Звичайно, і ми не відкидаємо, що Шаріф має власний інтерес. Однак вона добре знала Балдера. Вони разом навчалися в університеті й написали у співавторстві кілька наукових праць. Є також дві-три фотографії, де вони разом. Її ім’я вагоме у своїй галузі.
— Добре, я піду. Даси їй знати, що я вже в дорозі?