— Дам, — сказав Андрей, написавши Мікаелові жінчину адресу.
Блумквіст покинув приміщення редакції майже відразу — так само, як і вчора. Простуючи до Горнсґатану, він на ходу переглядав зібраний матеріал. Кілька разів Мікаел наштовхувався на інших людей, але був такий зосереджений, що до пуття й не вибачався. Коли він нарешті підняв голову, то побачив, що ноги занесли його не зовсім туди, куди йому було треба.
Він затримався в каварні «Мелквіст» і, не сідаючи до столика, випив два подвійні еспресо. Не тільки щоб подолати втому. Він подумав, що бойова доза кофеїну допоможе позбутися болю в голові, хоч згодом і засумнівався, чи правильні то були ліки. Виходячи з каварні, Мікаел відчув себе гірше, ніж коли зайшов туди, проте не через каву, а через усіх цих недоумків, які читали про нічну драму й вигукували свої ідіотські репліки. Кажуть, молодь найбільше мріє про популярність. Йому годилося б пояснити їм, що прагнути її не варто. Від неї можна озвіріти, особливо якщо не виспався й побачив таке, що жодній людині бачити не слід.
Блумквіст пішов далі до Горнсґатану повз «Мак-Доналдс» і «Ко-оп», перетнув Ринґвеген, глянувши праворуч, — і прикипів до місця, ніби побачив щось важливе. Але що тут могло привернути його увагу? Нічого! Просто собі загазоване перехрестя з підвищеною аварійністю, та й по всьому. А тоді до нього дійшло.
Це був саме той світлофор, що його Франс Балдер намалював з математичною точністю, і Мікаел удруге здивувався сюжетові. Навіть у пішохідному переході не було нічого примітного — нехитра розмітка, ще й затерта. А може, в цьому й полягав задум?
Сюжет тут ні до чого. Витвір мистецтва постає лише перед очима спостережника й навряд чи стосується до справи. Хіба свідчить про те, що Балдер колись був тут — можливо, сидів десь на лавці й вивчав світлофор.
Мікаел пішов далі повз спортивний центр «Цинкенсдамм» і звернув праворуч на Цинкенсвеґ.
Увесь ранок інспекторка кримінальної поліції Соня Мудіґ була заклопотана. Тепер вона сиділа у своєму кабінеті й на мить відірвалася від роботи, скинувши оком на заведену в рамку фотографію, що стояла на її столі. На знімку був її шестирічний син Аксел, який тріумфував на футбольному полі після забитого гола. Соня виховувала сина сама, і їй було вкрай важко організовувати своє життя. Вона знала, що в найближчі кілька днів їй доведеться ще важче. У двері постукали. Нарешті з’явився Бубланський, а значить, вона зможе передати йому відповідальність за розслідування. Правда, вигляд пана Бублика свідчив, що йому страшенно не бажається за щось відповідати.
Цього разу він був убраний, проти звички, добре — у піджаку, свіжовипрасуваній синій сорочці й при краватці. З волоссям, зачесаним на лисину, і замріяним блукливим поглядом. Здавалося, він думав будь про що, та тільки не про розслідування вбивства.
— Що сказав лікар? — запитала Соня.
— Лікар сказав, що важливо не те, чи віримо ми в Бога. Бог не дріб’язковий. Важливо, щоб ми розуміли, що життя складне й багате. Треба його цінувати, а ще намагатися зробити світ кращим.
— Отже, ти насправді був у свого рабина?
— Так.
— Гаразд, Яне. Не впевнена, що допоможу тобі цінувати життя. Хіба тільки радо пригощу шматочком швейцарського апельсинового шоколаду, який випадково завалявся в шухляді мого стола. Та якщо ми заарештуємо вбивцю професора Балдера, то напевно зробимо світ кращим.
— Швейцарський апельсиновий шоколад і розкриття цього вбивства — це гарний початок.
Соня дістала шоколадку, відламала шматочок і дала Бубланському, що заходився жувати його з якимось шанобливим трепетом.
— Дивовижно, — сказав він.
— Правда ж?
— Уявляєш, якби життя було іноді таким, — сказав він, показуючи на фотографію сповненого радості Аксела на її столі.
— Про що це ти?
— Якби щастя могло знаходити свій вияв з такою самою силою, як біль, — провадив він далі.
— Атож.
— Як справи з Балдеровим сином? — запитав Бубланський.
— Важко сказати, — відповіла Соня. — Він зі своєю матір’ю. Його оглянув психолог.
— І що ми маємо?
— На жаль, небагато. Ми встановили знаряддя вбивства. Це «Ремінгтон 1911 R1 Керрі», куплений недавно. Ми й далі перевірятимемо, але я майже впевнена, що виявити пістолет не вдасться. Маємо знімки з камер зовнішнього спостереження. Ми їх аналізуємо, проте, хоч як крутимо, розгледіти обличчя чоловіка не можемо. Нема й ніяких відмінних рис, ніяких родимок — нічого, крім наручного годинника на одному кадрі. На вигляд дуже дорогого. Одяг на хлопцеві чорний. Кепка сіра, без написів. Єркер каже, що він рухається, як запеклий наркоман. На одній з фотографій він тримає маленьку чорну скриньку — можливо, якийсь комп’ютер чи станцію GSM. Він, певно, використовував його, щоб зламати охоронну сигналізацію.