— То, на вашу думку, він не мав ніяких конкретних доказів?
— Ну, він принаймні мав доказ від тої гакерки, що саме Екервалд викрав його технологію й продав її згодом.
— І він знав напевно?
— Поза всякими сумнівами. До того ж він зрозумів, що група Екервалда працювала не самотужки. Вона мала підтримку ззовні, цілком імовірно, що від американських розвідувальних служб, а також…
Фарах завагалася.
— Так?
— У цьому питанні Франс був досить потайливий, а може, він просто й сам знав небагато. Він натрапив на кодове слово, і воно означало людину за межами «Соліфону», яка й була справжнім керівником. Це Танос.
— Танос?
— Саме так. Він тільки сказав, що цієї людини дуже бояться, ото й по всьому. Ну, і стверджував ще, що коли до нього доберуться адвокати, то йому потрібна буде убезпека життя.
— Ви сказали, що вам невідомо, хто з помічників його продав. Але ви, мабуть, багато над цим розмірковували? — поцікавився Мікаел.
— Так, розмірковувала. І часом… я навіть не знаю…
— Що?
— Мені думалося, чи не всі разом?
— Чому ви так уважаєте?
— Коли ці хлопці почали працювати у Франса, вони були молоді, талановиті й амбітні. А закінчили знервованими й утомленими від життя. Можливо, Франс їх просто замордував або ж їх щось мучило.
— Ви знаєте їхні імена?
— Так. Це ж мої хлопчики, — на жаль, треба сказати. Перший — Лінус Брандел, я про нього вже згадувала. Йому двадцять чотири роки, і він просто тиняється без діла, грає в комп’ютерні ігри й дуже багато п’є. Якийсь час він мав хорошу роботу — створював ігри в «Кросфаєр». Але його звідти вигнали, коли він почав регулярно відпрошуватися через хворобу й звинувачувати колег у тому, що вони за ним шпигують. Далі — Арвід Вранґе, ви про нього, можливо, чули. Колись він був багатонадійним шахістом. Його батько не по-людськи на нього тиснув, і зрештою Арвідові це набридло. Він почав навчатись у мене. Я сподівалася, що він захистить дисертацію. Натомість хлопець став завсідним гостем усіх барів навколо Стуреплану. Перекотиполе, одне слово. У Франса він, щоправда, на якийсь час ожив. Проте між хлопцями спалахнула дурнувата конкуренція. Арвід і Басім, третій хлопець, зненавиділи один одного; принаймні Арвід точно ненавидів Басіма. Басім Малік, мабуть, до ненависті нездатний. Це чуйний і надзвичайно розумний юнак. Рік тому його взяли на роботу в «Соліфон Норден». Та довго він там не затримався. Тепер Басім лікується в Ерсті від депресії. До речі, сьогодні вранці мені телефонувала його мати (я її трохи знаю) і розповіла, що Басіма приспали на якийсь час. Дізнавшись, що сталося з Франсом, він порізав собі вени. Це, звісно, жахливо, та я запитую себе: а чи тільки з горя він це зробив? Чи ще й через почуття провини?
— Як він тепер почувається?
— Фізично він поза небезпекою. І останній — Ніклас Лаґерстедт, він… що я можу про нього сказати? В усякому разі він не такий, як інші, принаймні так видається збоку. Він не з тих, хто напивається до нестями чи заміряється на своє життя. Цей молодик має моральні бар’єри проти більшості неприємностей, навіть проти жорстоких комп’ютерних ігор і порнографії. Ніклас — вірянин Місіонерської церкви, його дружина — педіатр. Вони мають маленького сина на ім’я Єспер. Крім того, Ніклас — консультант Національної кримінальної поліції, відповідає за комп’ютерну систему, яку почнуть використовувати наступного року, а це означає, що його все ж перевіряли. Правда, не знаю, чи ретельно.
— Чому ви так кажете?
— Бо за респектабельним виглядом ховається негідник. Я знаю, що він привласнив якусь частину статку свого тестя й дружини. Він лицемір.
— Хлопців допитували?
— З ними розмовляли люди з СЕПО, але з цього нічого не вийшло. У той час усі вважали, що Франсові комп’ютери й справді гакнули.
— Підозрюю, що тепер поліція захоче їх знову допитати.
— Гадаю, так.
— А ви часом не знаєте — Балдер багато малював на дозвіллі?
— Малював?
— Так, зображав речі аж до дрібниць.
— Ні, я нічого про це не знаю, — сказала Фарах. — А чому ви запитуєте?
— Я бачив один приголомшливий малюнок. На ньому — світлофор. Отой, що на перехресті Горнсґатану й Ринґвеґену. Він бездоганний, наче фотознімок у темряві.