— Санно, — крикнув він до своєї молодої секретарки.
— Що, Уве?
— Замов для мене й Вільяма Борґа обіду ресторані «Стурегоф». Негайно. Коли він відмовлятиметься, скажи, що це дуже важливо. Він може навіть сподіватися на прибавку до зарплати, — сказав Уве й подумав: «Чому б ні? Якщо він погодиться допомогти мені в цій веремії, то буде справедливо, щоб і він дістав з цього зиск».
Ганна Балдер стояла у вітальні на Торсґатані й у розпачі дивилася на Авґуста, що знову дістав папір і кольорові палички крейди. Жінці сказали, що вона мусить перешкоджати синові, а їй це не подобалося. Не те щоб вона ставила під сумнів поради досвідченого психолога, однак і цілковитої впевненості вона не мала. Авґуст бачив, як убили його батька, і якщо йому хочеться малювати, то чому його треба спиняти? Хоч йому від цього, здається, справді робилося зле.
Тільки-но він починав малювати, його брали дрижаки, а очі сяяли інтенсивним, стражденним світлом. Шахові клітини, які множились і ділились у дзеркалах, видавалися дивним сюжетом, зважаючи на те, що сталося. Але що вона, власне кажучи, знає? Може, тут так само, як з його серією чисел. Хоч Ганна в цьому нічого не розбирає, та для сина воно має, певно, якесь значення, і, хтозна, може, шахові клітини — спроба змиритися з усіма цими страшними подіями. Чи не варто їй начхати на заборону? Вона десь читала, що мати мусить покладатися на свою інтуїцію. Внутрішнє чуття часто-густо виявляється кращим знаряддям, ніж будь-які психологічні теорії. І вона вирішила дозволити Авґустові малювати.
Та раптом спина хлопчика напружилась, наче нап’ятий лук, і Ганна ще раз подумала про слова психолога. Вона невпевнено ступила вперед, подивилась на аркуш паперу й здригнулася від неприємного відчуття. Щоправда, спочатку не могла зрозуміти чому.
Ті самі візерунки квадратів, що відбивалися в навколишніх дзеркалах, до того ж надзвичайно майстерно змальовані. Одначе там було ще щось — якась тінь, що виросла з клітин, скидаючись на демона чи примару, і це до смерті налякало Ганну. Вона згадала фільми про біснуватих дітей і, вихопивши в сина малюнок, зім’яла його, до пуття не тямлячи навіщо. Відтак вона заплющила очі, чекаючи знову на несамовитий хрипкий крик.
Проте вона не почула ніякого плачу — тільки бурчання, чимось схоже на слова. Та ні, цього не може бути! Адже хлопчик не розмовляє… Ганна приготувалася до різкого спалаху гніву, коли Авґуст кидатиметься взад і вперед по підлозі вітальні. Але нападу теж не було. Натомість Авґуст спокійно й цілеспрямовано схопив новий аркуш паперу й почав знову малювати ті самі шахові клітини. І тоді Ганна, не бачачи іншої ради, перенесла сина до кімнати. Згодом вона описуватиме це як справжній жах.
Авґуст штовхався, кричав і випручувався. Ганні насилу вдалося втримати хлопчика. Вона довго лежала з ним у ліжку, міцно обхопивши його руками, теж ладна битися в істериці. На мить вона подумала, чи не розбудити Лассе й не попросити його дати Авґустові заспокійливі таблетки, та потім відкинула цю ідею. Лассе неодмінно розсердиться. Крім того, хоч скільки вона сама пила валіум, а все ж ненавиділа, коли заспокійливе дають дітям. Має бути якийсь інший вихід.
Ганна розривалася на частини, розпачливо обмірковуючи один варіант за другим. Вона думала про свою матір у Кетрінгольмі, про свого агента Мію, про милу жінку Ґабрієллу Ґране, яка телефонувала їй минулої ночі, і знову про психолога, Ейнара Форс… якось там далі, що привіз до неї Авґуста. Він їй не дуже сподобався. З другого боку, психолог запропонував час від часу брати хлопчика до себе, і в усьому, що сталося, насамперед його провина. Це він сказав, що Авґустові не слід малювати, тож нехай тепер і розбирається.
Зрештою, відпустивши сина, вона відшукала візитку лікаря й зателефонувала йому. Авґуст тим часом негайно кинувся до вітальні, щоб знову малювати свої кляті шахові клітини.
Ейнар Форсберґ був не надто досвідчений лікар. Він мав сорок вісім років, і через ямкуваті сині очі, брендові окуляри від Діора й коричневий вельветовий піджак його легко можна було сприйняти за інтелектуала. Однак усі, хто з ним намагався дискутувати, знали, що в його способі мислення є щось застаріле й догматичне і що брак знань він часто приховує за завченими фразами й упевненими висловлюваннями.
Минуло лише два роки, відколи він став психологом. Перед тим він працював учителем фізкультури в Тіресе, і якби його колишніх учнів запитали про нього, вони, либонь, водно закричали б: «Мовчіть, скотиняки! Угамуйтесь, тварюки!» Ейнар дуже любив викрикувати такі слова, ніби жартома, коли мав намір заспокоїти клас. І хоч навряд чи хто з хлопців уважав його за свого улюбленого вчителя, дисципліну на уроках він тримати вмів. Саме це переконало Форсберґа в тому, що його психологічні здібності можуть знайти краще застосування в інших сферах.