Ганна Балдер поїхала разом з Авґустом і Ейнаром Форсберґом у медичний центр «Одін», що містився на Свеавеґені навпроти Обсерваторського парку. Центр складався з двох об’єднаних великих квартир, і хоча в обставі й прилеглому дворі відчувалося щось приватне й затишне, він усе-таки трохи відгонив казенщиною. Можливо, не так через довгі коридори та зачинені двері, як через похмурі, насторожені обличчя персоналу. Здавалося, працівники розвинули в собі певну підозріливість щодо дітей, за яких вони відповідали.
Директор центру Торкел Лінден, невисокий зарозумілий чоловік, стверджував, що має великий досвід роботи з дітьми-аутистами, і це підбадьорювало. Правда, Ганні не сподобалось, як він дивився на Авґуста, а також те, що підлітки тут були впереміш з малечею. Однак, на її погляд, змінювати намір уже запізно, і дорогою додому вона втішала себе думкою, що це ненадовго. Може, забрати Авґуста вже сьогодні ввечері?
Ганна розмірковувала про Лассе та його пияцтво і вже вкотре сказала собі, що треба кинути його й почати власне життя. Вийшовши з ліфта на Торсґатані, вона здригнулася. На сходах сидів привабливий чоловік і щось писав у блокноті. Коли він звівся на ноги й привітався з нею, вона побачила, що то Мікаел Блумквіст. Жінці зробилося страшно — можливо, через відчуття провини. Їй спало на думку, що журналіст збирається її викрити… Нісенітниця, звісно ж. Чоловік лише ніяково усміхався, двічі перепросивши за турботу, і Ганні аж на серці відлягло. Вона вже давно захоплювалася ним.
— Я не даю коментарів, — сказала жінка, хоч її тон свідчив про протилежне.
— А мені вони й не потрібні, — відповів Блумквіст.
Ганна знала, що сьогодні вночі Мікаел і Лассе приїхали до Франса разом або принаймні одночасно, хоч і не розуміла, що в них могло бути спільного.
— Вам потрібен Лассе? — запитала жінка.
— Я хотів би дізнатися про Авґустові малюнки, — сказав він, і тут вона відчула нестримний напад паніки.
Проте Ганна дозволила Мікаелові зайти в квартиру. Очевидно, це було необачно. Лассе подався лікувати похмілля в один з найближчих шинків і міг повернутися кожної миті. Побачивши вдома журналіста такого калібру, він просто збожеволів би. Однак Ганна не тільки непокоїлась, а й відчувала цікавість. Яким світом Блумквіст дізнався про малюнки? Вона запросила його сісти на сірий диван у вітальні, а сама пішла на кухню й приготувала чай з печивом. Коли вона повернулася з тацею, Мікаел сказав:
— Я б не потурбував вас, якби це не було так важливо.
— Ви мені не завадили, — відповіла вона.
— Річ у тім, що я зустрів Авґуста минулої ночі й відтоді не перестаю думати про нього.
— О, невже? — здивувалася Ганна.
— Тоді я цього не зрозумів, — сказав Мікаел, — але в мене виникло відчуття, ніби він хотів нам щось сказати. Тепер я гадаю, що він хотів малювати. Він так цілеспрямовано водив рукою по підлозі.
— Авґуст став просто одержимим малюванням.
— То він і вдома так поводився?
— Не те слово! Почав малювати, щойно ми зайшли до квартири. Малював просто маніакально, але в нього виходило справді дивовижно. Він розшарівся й почав важко дихати, тож психолог сказав, що Авґуст має негайно зупинитися. Він уважав його дії за нав’язливі й шкідливі для здоров’я.
— Що малював ваш син?
— Нічого особливого насправді. Я припускаю, що його надихнув пазл. Проте малював він дуже майстерно, з тінями, перспективою й таким іншим.
— Але що то було?
— Квадрати.
— Які квадрати?
— Шахові клітини, я б сказала, — відповіла вона.
Можливо, їй це тільки здалося, однак вона начебто вловила в очах Мікаела Блумквіста напругу.
— Самі шахові клітини? — уточнив він. — І більш нічого?
— Ще дзеркала. Шахові клітини, що відбивались у дзеркалах.
— Ви були колись у Франса вдома? — запитав він з якоюсь різкістю в голосі.
— Чому ви питаєте?
— Бо підлогу спальні, де його вбили, зроблено у вигляді шахівниці, що відбивається в дзеркалах шафи.
— О ні!
— Чому ви так реагуєте?
— Бо…
Ганну накрила хвиля сорому.
— …бо останнє, що я бачила, перш ніж вихопила малюнок, була грізна тінь, яка поставала з цих клітин, — сказала вона.
— Малюнок у вас тут?
— Так, тобто, мабуть, ні.
— Ні?
— Боюсь, я його викинула.
— Яка шкода!