— Але, можливо…
— Що?
— …він ще лежить у кошику серед сміття.
Вимастивши руки кавовою гущею та йогуртом, Мікаел Блумквіст витяг зі сміття зім’ятий аркуш паперу й обережно розгорнув його на сушарці. Затиллям долоні він очистив малюнок і заходився розглядати його у світлі кухонних лампочок. Малюнок був ще далеко не закінчений і справді, як сказала Ганна, складався переважно з шахових клітин, побачених згори і збоку. Людині, що не бувала в Балдеровій спальні, напевно, було б важко зрозуміти, що це підлога. Та Мікаел відразу впізнав праворуч від ліжка дзеркала шафи. Упізнав він також і темряву — особливу темряву, яка панувала тієї ночі.
Йому навіть здалося, що його повернули назад у ту мить, коли він уліз через розбите вікно, за винятком однієї маленької важливої деталі. Кімната, куди потрапив Мікаел, була майже зовсім темна, а на малюнку виднів тоненький промінь світла, що падав під кутом звідкись зверху й поширювався по клітинах. На підлозі прозирали контури тіні, не дуже виразної, але, можливо, саме тому такої зловісної.
Тінь простягала руку, і Блумквіст, який дивився на малюнок геть іншими очима, ніж Ганна, без зайвих зусиль зрозумів, що означала ця рука. Вона хотіла вбити. А над шаховими клітинами й тінню височіла недомальована постать.
— Де тепер Авґуст? — запитав Мікаел. — Він спить?
— Ні. Він… Я його тимчасово віддала. Відверто кажучи, я просто з ним не справлялася.
— Де він?
— У медичному центрі «Одін». На Свеавеґені.
— Хто ще знає, що він там?
— Ніхто.
— Значить, тільки ви й персонал?
Ганна замість відповіді кивнула головою.
— Нехай так і залишається. Вибачте, я на хвилинку…
Блумквіст дістав мобільника й зателефонував Янові Бубланському. У голові він уже сформулював ще одне питання для «Скриньки Лісбет».
Ян Бубланський був розчарований: розслідування тупцювало на місці. Їм не вдалося виявити ні блекфона, ні ноутбука Франса Балдера. Навіть поговоривши з мобільним оператором, поліція не змогла встановити його контактів із зовнішнім світом чи бодай скласти уявлення про Балдерові юридичні справи.
На погляд Бубланського, вони поки що мають самі димові завіси й стандартні підходи, а чогось путнього, крім якогось воїна-ніндзі, що швидко й ефектно з’явився і зник у темряві, в них не було. Операція бачилася занадто досконалою, ніби її виконала людина без вад і слабостей, які завжди вгадуються в загальній картині вбивства. А тут усе видавалось якимось клінічно чистим, стерильним, і Бубланський не міг позбутися думки, що для вбивці це був звичайнісінький робочий день. От про ці всі речі він і розмірковував, коли йому зателефонував Мікаел Блумквіст.
— О, це ти, — сказав Бубланський. — А ми саме про тебе говорили. Ми б хотіли якнайшвидше знову тебе допитати.
— Звичайно, без проблем, — сказав Мікаел. — Але зараз мені треба тобі сказати щось набагато важливіше. Свідок, Авґуст Балдер, — савант.
— Що це означає?
— Хлопчик, можливо, страждає на важку форму розумової відсталості, однак він має особливий дар. Він малює, як майстер, з дивовижною математичною точністю. Ти бачив малюнки світлофора, що лежали на кухонному столі в Салтшебадені?
— Так, бачив. Ти хочеш сказати, що їх намалював не Франс Балдер?
— Ні, це зробив хлопчик.
— Але роботи видавалися такими зрілими.
— Проте їх виконав Авґуст. А сьогодні вранці він сів і намалював шахові клітини з підлоги спальні свого батька й не тільки їх. Він зобразив ще промінь світла і тінь. Гадаю, це тінь злочинця і світло від його ліхтарика на лобі. Та достеменно поки нічого сказати не можу. Хлопчикові не дали змоги домалювати.
— Ти мене розігруєш!
— Тепер навряд чи вдалий час для жартів.
— Звідки ти це знаєш?
— Я вдома в Авґустової матері, Ганни Балдер, на Торсґатані, сиджу й дивлюся на малюнок. Але хлопчика тут немає. Він у… — журналіст завагався. — Не хочу більше нічого розповідати телефоном.
— Ти сказав, що хлопцеві не дозволили домалювати.
— Його спинила мати за порадою психолога.
— Як можна заборонити таке?
— Психолог, очевидно, не зрозумів, що дитина зображає реальні речі. Він уважав це за нав’язливу поведінку. Пропоную негайно надіслати сюди людей. І ти матимеш свідка.
— Уже їдемо. От якраз і випаде нагода трохи поговорити з тобою.
— На жаль, я вже йду звідси. Мені треба в редакцію.
— Я б волів, щоб ти трохи затримався, але я розумію… І, послухай…
— Так?