— Дякую!
Ян Бубланський закінчив розмову, вийшов з кабінету й поінформував усю слідчу групу про нові обставини справи. Згодом він зрозуміє, що припустився помилки.
Розділ 15
Лісбет Саландер була в шаховому клубі «Курець» на Гелсінґеґатані. Грати їй не хотілося. Боліла голова. Вона весь день полювала, і полювання привело її сюди. Ще раніше, зрозумівши, що Франса Балдера зрадили свої, вона пообіцяла йому дати зрадникам спокій. Така стратегія їй не подобалась, проте вона тримала слово. І тільки коли Балдера вбили, відчула себе вільною від обіцянки.
Тепер вона намірялася чинити по-своєму. Та це виявилось не так і легко. Арвіда Вранґе вдома не було, однак телефонувати йому Лісбет не бажалося. Вона воліла впасти йому на голову, як блискавка, тож блукала, шукаючи його з накинутою на голову відлогою. Вранґе жив трутнем, але, як і багато хто з подібних до нього, мав певні рутинні справи, і завдяки фото, викладеним в «Інстаґрамі» та «Фейсбуці», Лісбет змогла встановити кілька точок, де він часто буває: ресторани «Річ» на Бірґер-Ярлсґатані і «Театерґріллен» на Ніброґатані, шаховий клуб «Курець», каварня «Риторно» на Оденґатані та деякі інші, зокрема тир на Фрідгемсґатані, — й адреси двох подружок.
Відколи вона востаннє скеровувала на нього свій радар, Арвід Вранґе змінився. Він уже не скидався на всезнайка. Ба більше, рівень його моралі підупав. Лісбет не надто захоплювалася психологічними теоріями, проте не могла не відзначити, що його перше велике порушення спричинило низку інших. Вранґе більше не був амбітним студентом, який прагнув учитися. Тепер він захоплювався порнографією й купував через інтернет сексуальні послуги насильницького характеру. Дві жінки згодом навіть погрожували заявити на нього.
Замість комп’ютерних ігор та досліджень штучного інтелекту Вранґе цікавився повіями й алкоголем. Хлопець мав грошенята, а з ними й купу проблем. Не давніш як цього ранку він ґуґлив у мережі фразу «Захист свідків, Швеція», і це, звісно, з його боку була необережність. І хоч він більше не контактував із «Соліфоном», принаймні через свій комп’ютер, вони, певно, ще й досі стежили за ним. Інакше то було б непрофесійно. Можливо, під новим зовнішнім виглядом у нього сталася якась внутрішня ломка, і це, звичайно ж, добре, бо відповідало намірам Лісбет. Коли вона знову зателефонувала до шахового клубу, — шахи, здається, залишалися єдиною сполучною ланкою Арвіда з минулим життям, — її несподівано повідомили, що Вранґе тільки-но туди прибув.
Тож вона спустилася маленькими сходами на Гелсінґеґатан і пройшла коридором у сіре, застаріле приміщення, де, розкидані по кутках, сиділи, згорбившись над шахівницями, чоловіки, переважно літні. Атмосфера в клубі була сонлива, тож ніхто не звернув уваги на появу Лісбет і не здивувався її присутності. Усі поринули в гру. Чути було лише, як клацають шахові годинники й раз по раз із вуст шахістів зриваються лайливі слова. На стінах висіли фотографії Каспарова, Маґнуса Карлсена, Боббі Фішера й навіть юного прищуватого Арвіда Вранґе, що грав з Юдіт Полґар.
Арвід в іншій, дорослій версії сидів за столом праворуч і, судячи з усього, пробував якийсь новий початок партії. Біля нього стояли два великі пакети з покупками. На ньому були жовтий кашміровий светр, гарно випрасувана біла сорочка й надміру стильні, як на таку обставу, блискучі англійські туфлі. Підійшовши до нього обережними, невпевненими кроками, Лісбет запитала, чи не хоче він з нею зіграти. У відповідь Вранґе оглянув її з голови до ніг і сказав лише:
— Окей.
— Дуже люб’язно з твого боку, — відповіла Лісбет, як чемна дівчинка, і сіла.
Коли вона пересунула пішака на е4, хлопець відповів ходом на b5 (польський гамбіт), після чого Лісбет заплющила очі, дозволивши йому вести гру.
Арвід Вранґе намагався сконцентруватися на грі, проте виходило в нього не дуже добре. На щастя, ця дівчина-панк була легка здобич. Грала вона непогано, як з’ясувалось, і, очевидно, захоплювалася шахами, але який з того пожиток? Він бавився з нею, і це мало справити враження. Хтозна, можливо, він навіть зможе вмовити її піти з ним додому після цього. Щоправда, вона була незговірлива, похмура, а Вранґе таких дівчат не любив. Одначе груди в неї гарні, і він міг би, мабуть, зігнати на ній усю свою злість. Ранок став катастрофою. Новина про вбивство Балдера добила його.
Він відчував не так горе, як страх. Сам себе Арвід Вранґе, звичайно ж, наполегливо переконував, що вчинив правильно. На що міг сподіватися цей клятий професор, поводившись з ним, як з порожнім місцем? Звісно, коли стане відомо, що Арвід його продав, то це видаватиметься негарним. Та він заспокоював себе, що такий ідіот, як Балдер, мав нажити собі не одну тисячу ворогів. А втім, у глибині душі Вранґе знав: події пов’язані одна з одною, і це до смерті лякало його.