— Ти не видаси мого імені?
— Нічого обіцяти не можу, Арвіде. Проте твої шанси на повернення до свого вбогого життя значно зростуть, якщо розкажеш мені всі подробиці.
— Окей, — сказав він. — Ти знаєш, що таке даркнет?
— Знаю, — відповіла вона.
Ніхто не знав даркнету краще за Лісбет Саландер. Даркнет був беззаконне дитя інтернету. Туди годі потрапити без особливої зашифрованої програми. Анонімність користувача гарантовано. Ніхто не наґуґлить твоїх даних і не простежить твоїх дій. Через це в даркнеті повно торговців зброєю й наркотиками, терористів, шахраїв, бандитів, сутенерів і злодіїв. Якщо інтернетівське пекло існує, то саме там.
Але сам по собі даркнет не був зло. Лісбет розуміла це пречудово. Сьогодні, коли спецслужби й великі програмні компанії стежать за кожним нашим кроком в інтернеті, багатьом чесним людям теж потрібен сховок, і тому даркнет зробився пристановищем дисидентів, висвідників та інформаторів. Тут опозиціонери могли висловлюватись і протестувати, не боячись реакції своїх урядів, і тут Лісбет робила свої найпотаємніші дослідження й атаки.
Отож Лісбет Саландер якнайдосконаліше знала даркнет, знала його сайти, пошуковики й застарілі системи, що лежали далеко за межами відомої неприхованої частини мережі.
— Ти виклав Балдерову технологію на продаж у даркнеті? — запитала вона.
— Ні, я просто нишпорив там. Я був злий. Знаєш, Франс навіть мало коли вітався зі мною. Він ставився до мене, як до сміття. Та й, правду кажучи, не дуже дбав про ту свою технологію. Йому хотілось лише робити якісь досліди, а не шукати їй практичного застосування. Вона могла зробити всіх нас багатими, але йому було на це начхати. Він тільки хотів гратися й експериментувати з нею, як дитя. Одного вечора, трохи хильнувши зайвого, я запитав на якомусь сайті: «Хто може заплатити хороші гроші за революційну технологію в галузі штучного інтелекту?»
— І тобі відповіли?
— Не відразу. Я навіть устиг забути, про що запитував. Аж тут мені відповів якийсь чувак на ім’я Буґі й почав ставити запитання, досить компетентні, до речі. Спочатку я відповідав страх як необережно, але згодом усвідомив, що вклепався не на жарт, і сполохався, що цей Буґі викраде технологію.
— І пошиє тебе в дурні?
— Я ж не розумів, у яку небезпечну гру вплутався. Гадаю, то була класика. Щоб продати Франсову технологію, я мав розповісти про неї людям. Та якби я сказав занадто багато, то втратив би її. Буґі страшенно влещував мене. А за якийсь час він уже достеменно знав, де ми сидимо й над якими програмами працюємо.
— Він збирався гакнути вас.
— Мабуть. Йому не знати як удалося з’ясувати моє ім’я — і це мене остаточно добило. Я став цілковитим параноїком і заявив, що хочу вийти з гри. Але було вже запізно. Буґі не погрожував, принаймні прямо. Він лише розводився про те, що ми разом могли б облагоджувати грандіозні справи й заробляти купу грошей. Зрештою, я погодився зустрітися з ним у Стокгольмі в китайському ресторані-поплавці на Седер-Меларстранд. Пам’ятаю, день був вітряний, я стояв там і мерз. А він усе не йшов. Я чекав не менш як півгодини. Згодом я подумав, що він мене просто перевіряв.
— А тоді він з’явився.
— Так. Спочатку я не повірив, що це він. Буґі був схожий на наркомана або жебрака, і якби я не побачив на його зап’ястку годинника «Патек Філіпп», то, певно, сунув би йому двадцять крон. Його руки були в підозрілих шрамах і саморобному татуажі. Ідучи, він чудернацько вимахував ними. Буґі був одягнений у жахливий тренч. Здавалося, що він живе на вулиці й, найдивніше, пишається цим. Лише годинник і черевики ручної роботи свідчили, що він таки вибрався з болота. Проте, очевидно, він не дуже хотів відриватися від свого коріння. Пізніше, коли я віддав Буґі все й ми запивали нашу угоду кількома пляшками вина, мені спало на думку спитати його про минуле.
— Заради твого ж добра, сподіваюся, що він розповів тобі якісь подробиці.
— Якщо хочеш розшукати його, то мушу попередити…
— Мені не потрібні поради, Арвіде. Я хочу фактів.
— Окей. Він був обережний, — вів далі Вранґе, — але про дещо він прохопився. Не втримався, мабуть. Він виріс у якомусь великому місті в Росії, хоч так і не сказав, де саме. За його словами, все було проти нього. Усе! Мати — повія й наркоманка, а батьком міг бути хто завгодно. Маленьким хлопчиком він опинився в жахливому дитячому притулку. Там був якийсь псих, що мав звичай класти його на різницький стіл у кухні й бити уламком палиці. Коли йому минув одинадцятий рік, він утік і почав жити на вулиці. Він крав, удирався в підвали й під’їзди, щоб трохи зігрітися, пив дешеву горілку, нюхав клей. З нього знущались і били. Але він виявив одну річ.