— Інакше я, певна річ, відразу зв’язався б з вами, — сказав він.
— Що ви маєте на увазі?
— Професор Балдер телефонував мені вчора ввечері.
Від почутого Бубланський, звиклий реагувати на всі випадковості, аж підскочив.
— І чого він хотів? — запитав поліціант.
— Поговорити про свого сина і його талант.
— Ви були знайомі?
— Аж ніяк. Він зв’язався зі мною, бо хвилювався за свого хлопчика, і я був приголомшений його дзвінком.
— Чому?
— Бо то був Франс Балдер. Для нас, неврологів, він своєрідний авторитет. Ми зазвичай говоримо, що він, як і ми, хоче зрозуміти мозок. Відмінність полягає лише в тому, що Балдер хотів створити новий мозок і надалі його вдосконалювати.
— Я чув щось про це.
— Мені казали, що він досить потайний і важкий у спілкуванні чоловік. Іноді жартували, що він сам трохи схожий на машину. Суцільне втілення логіки. Однак зі мною він був неймовірно емоційний, і, якщо чесно, це мене просто вразило. От ніби… не знаю… ніби ви почули плач найкрутішого поліціанта. Пам’ятаю, я подумав: мабуть, щось сталося ще, крім того, про що ми розмовляли.
— Звучить дуже точно. Він таки зрозумів, що йому загрожує серйозна небезпека, — сказав Бубланський.
— Професор Балдер, щоправда, мав усі підстави хвилюватися. Його син, очевидно, малює чудово, і це справді незвично, як на такий вік, навіть для савантів. А надто поряд з математичним талантом.
— З математичним?
— Саме так. За словами Балдера, його син має й математичні здібності, і про це я міг би говорити довго.
— Чому?
— Річ у тому, що мене це, з одного боку, неймовірно здивувало, а з другого — мабуть, не дуже. Адже нам сьогодні відомо, що в савантів теж є спадковий фактор, а тут ми маємо батька, який став легендою завдяки своїм надзвичайно складним алгоритмам. Але разом з тим…
— Що?
— …у таких дітей мистецький і математичний таланти зазвичай не поєднуються.
— Життя тим і прекрасне, що час від часу підкидає нам сюрпризи, — промовив Бубланський.
— Ваша правда, комісаре… То чим я можу бути корисний?
Бубланський згадав усе, що відбулось у Салтшебадені, і подумав, що обережність не завадить.
— Можу тільки сказати, що нам негайно потрібна ваша допомога й експертні знання.
— Хлопчик став свідком вбивства, чи не так?
— Так.
— І ви хочете, щоб я спробував умовити його намалювати те, що він бачив?
— Я б волів це не коментувати.
Професор Еделман стояв у вестибюлі конференційного центру «Босколо» в Будапешті неподалік блискучого Дунаю. Місце скидалося на оперний театр, з чудовими високими стелями, старовинними банями й колонами. Еделман так нетерпляче чекав цього тижня з вечерями й доповідями, однак тепер збуджено проводив рукою по волоссю.
— Сам я, на жаль, не можу вам допомогти. Завтра в мене важлива доповідь, — сказав він Бубланському, і то була правда.
Еделман готувався до доповіді тижнями і мав намір зайти в полеміку з кількома провідними дослідниками пам’яті. Він порекомендував поліціантові свого молодого колегу — доцента Мартіна Волґерса. Але, скінчивши розмову й кинувши оком на Лену Ек, яка пробігала повз нього з сандвічем у руці, він почав каятися. І навіть позаздрив молодому Мартінові, якому ще не було й тридцяти п’яти років. Той завжди мав на фотографіях гарний вигляд і вже помалу здобував собі ім’я.
Звісно, Чарлз Еделман не зовсім розумів, що саме сталося. Комісар говорив загадками, боячись, либонь, що телефон прослуховують. Проте загальну картину уявити було неважко. Хлопчик дуже добре малює і став свідком убивства. Це могло означати тільки одне — і що довше Еделман думав про все, то більше жалкував. Важливих доповідей у його житті буде ще багато. А от брати участь у розслідуванні гучного вбивства — навряд чи йому знову випаде такий шанс. Хоч як Еделман дивився на завдання, що його отак нерозважливо передоручив Волгерсові, воно видавалося йому значно цікавішим, ніж конференція в Будапешті. Хтозна, може, це завдання навіть уславить його.
Еделман уже уявляв собі заголовок: «Відомий невролог допоміг поліції розкрити вбивство». Або ще краще: «Еделманові дослідження спричинили прорив у гонитві за вбивцею».