Як він міг бути таким дурнем, що відмовився? Учинив як йолоп. Він схопив мобільника й зателефонував Бубланському.
Ян Бубланський поклав трубку. Вони з Сонею Мудіґ припаркувалися неподалік Стокгольмської публічної бібліотеки і щойно перейшли вулицю. Погода знову стала жахливою, і в комісара мерзли руки.
— Він передумав? — спитала Мудіґ.
— Так. Він начхає на свою доповідь.
— Коли він зможе бути тут?
— Він дізнається. Найпізніше — завтра вранці.
Вони прямували до медичного центру «Одін», на Свеавеґен, щоб зустрітися з директором Торкелом Лінденом. Власне, на цій зустрічі треба було обговорити практичні обставини, пов’язані зі свідченнями Авґуста Балдера, — так у всякому раз гадав Бубланський. Хоча Торкел Лінден іще нічого не знав про справжню мету їхнього візиту. У телефонній розмові він був занадто категоричний, заявивши, що хлопчика не можна турбувати в жодному разі. Інстинктивно відчувши ворожість, Бубланський з дурного розуму теж розмовляв не дуже люб’язно. Такий початок нічого доброго не віщував.
Усупереч комісаровим сподіванням, Торкел Лінден виявився зовсім не таким великим та огрядним. Навпаки, він був на зріст не вищий за 150 сантиметрів, з чорним коротким, можливо, фарбованим, волоссям і стиснутими губами, що підкреслювали його сувору вдачу. На ньому були чорні джинси й чорна водолазка, а на шиї висів невеличкий хрестик. Зовні він скидався на священика, і ніхто не зміг би сумніватись у його ворожості.
У його очах світилася зарозумілість, і Бубланський відразу відчув своє єврейство — як це часто з ним було, коли він натрапляв на таку недоброзичливість. Погляд чоловіка, певно, виявляв і владу. Торкел Лінден хотів показати свою перевагу, бо ставив на перше місце здоров’я хлопчика, а не використання його в поліційному розслідуванні, і Бубланський не бачив іншої ради, як розпочати розмову щонайлюб’язнішим тоном.
— Радий познайомитися з вами, — сказав він.
— Невже? — кинув Торкел Лінден.
— О, звісно. Дуже мило з вашого боку, що ви погодилися прийняти нас так швидко. Ми б ніколи не стали нав’язуватися, якби не вважали, що справа термінова.
— Припускаю, що ви хочете якось допитати хлопчика.
— Не зовсім, — сказав Бубланський уже не так чемно. — Ми хотіли б… але спочатку я мушу наголосити, що ця розмова залишиться між нами. Це питання безпеки.
— Для нас конфіденційність — самоочевидна річ. Базіки тут не працюють, — сказав Торкел Лінден, немовби натякаючи на те, що в поліції вони є.
— Моя єдина турбота — безпека хлопчика, — різко сказав Бубланський.
— То це ваш пріоритет?
— Саме так, — ще суворіше промовив поліціант. — І тому я цілком серйозно кажу: не можна допустити, щоб бодай крихта з того, що я вам розповім, просочилась у світ, надто в електронних листах і телефонних розмовах. Ми можемо де-небудь усамітнитися?
Соні Мудіґ центр не дуже сподобався — мабуть, через плач. Десь поблизу весь час відчайдушно голосила маленька дівчинка. Вони сиділи в кімнаті, де тхнуло мийними засобами і трохи відгонило ще чимось — можливо, ладаном. На стіні висів хрест, а на підлозі лежав пошарпаний плюшевий ведмедик. Більше нічого особливого в обставі кімнати не було. Але й затишку в ній не відчувалося.
Зазвичай такий добродушний Бубланський тепер був на межі зриву, тож Соня взяла справу у свої руки й діловито розповіла про те, що сталося.
— Отож, як ми зрозуміли, — провадила вона, — ваш працівник, психолог Ейнар Форсберґ, сказав, що Авґустові не можна малювати.
— Це був його фаховий висновок, і я з ним згоден. Хлопчикові від цього робиться зле, — відповів Торкел Лінден.
— Ну, чи може він узагалі почуватися добре за таких обставин. Він бачив, як убили його батька.
— Але ж ми не хочемо погіршити його стан, правда ж?
— Певна річ. Та малюнок, що його не закінчив Авґуст, може спричинити прорив у розслідуванні, і тому, боюся, ми змушені наполягти. Звісно, ми забезпечимо присутність компетентного персоналу.
— А я кажу «ні».
Мудіґ не повірила своїм вухам.
— З усією повагою до вашої роботи, — непохитно правив своєї Торкел Лінден. — Тут, в «Одіні», ми допомагаємо дітям, які потрапили в тяжку ситуацію. Це наше завдання, наше покликання. Ми не прислуговуємо поліції, отак. І пишаємося цим. Доки діти перебувають тут, вони мають бути впевнені, що на чільне місце ми ставимо їхні інтереси.
Мудіґ поклала руку на коліно Бубланському, щоб завадити тому спалахнути гнівом.