Ґабрієллі це не подобалося, і вона безуспішно зауважувала, що така комунікація тільки збільшує ризик витоку інформації.
На її погляд, це могло призвести й до того, що група втратить самостійність. Замість шукати інформацію своїми каналами, вони по-рабському звірялися на відомості, що надходили з компанії Яна Бубланського.
— Ми наче ті дурисвіти на екзамені: замість думати своєю головою, чекаємо, доки нам прошепочуть відповіді, — заявила вона перед усією командою.
Та популярності їй це не додало.
Тепер вона сиділа в своєму кабінеті, твердо постановивши працювати самостійно й спробувати глянути на справу ширше. Може, це нічого й не дасть, але, з другого боку, і не нашкодить. Раптом вона почула в коридорі кроки — рішучий стукіт високих підборів, що його Ґабрієлла вже дуже добре вивчила. В її кабінет зайшла Гелена Крафт, у сірому піджаку від Армані, зі стягнутим у тугий вузол волоссям, і ласкаво глянула на неї. Були часи, коли Ґабрієллу ображав цей фаворитизм.
— Як твої справи? — запитала керівниця СЕПО. — Ще на ногах стоїш?
— Насилу.
— Після цієї розмови я маю намір відпустити тебе додому. Тобі слід виспатися. Нам потрібен аналітик з ясною головою.
— Звучить розумно.
— Знаєш, що казав Еріх Марія Ремарк?
— Що в окопах невесело, чи щось таке.
— Ха, ні! Що докори сумління завжди мучать не тих людей. Тим, хто справді завдає страждань, байдужісінько до всього. А тих, хто бореться за справедливість, гризуть муки совісті. Тобі немає чого соромитися, Ґабрієлло. Ти зробила все, що могла.
— Я в цьому не впевнена. Але все одно дякую.
— Ти чула про Балдерового сина?
— Побіжно, від Раґнара.
— Завтра о десятій ранку комісар Бубланський, інспекторка Мудіґ і професор Чарлз Еделман зустрічаються з хлопчиком у медичному центрі «Одін» на Свеавеґені. Вони спробують умовити його намалювати ще щось.
— Тоді схрещую пальці. Хоч мені й не подобається, що я про це знаю.
— Розслабся, залиш цю параною для мене. Про це знають лише ті, хто триматиме рот на замку.
— Сподіваюсь, ти не помиляєшся.
— Я хочу тобі дещо показати.
— Що саме?
— Фотографії хлопця, який гакнув Балдерову сигналізацію.
— Я їх уже бачила. Навіть детально вивчала.
— Упевнена? — запитала Гелена Крафт, простягаючи збільшену розмиту фотографію зап’ястя.
— І що тут?
— Глянь ще раз. Що ти бачиш?
Ґабрієлла подивилась і побачила дві речі: розкішний годинник, що його вона помітила раніше, і кілька ледь уловних рисок між рукавичкою й курткою, схожих на саморобне тату.
— Який контраст, — здивувалася вона й додала: — Дешеве тату й такий дорогий годинник.
— Ба більше, — сказала Гелена Крафт. — Це «Патек Філіпп» 1951 року, модель 2499, перша серія чи, може, друга.
— І що це значить?
— Це один з найкращих наручних годинників у світі. Такого годинника кілька років тому продали на аукціоні «Крістіс» у Женеві за два мільйони доларів з гаком.
— Жартуєш?
— Ні. І купив його не хтось, а Ян ван дер Ваал — адвокат з «Дакстоун і партнер». Для якогось клієнта.
— «Дакстоун і партнер»? Це те бюро, що представляє «Соліфон»?
— Саме так. Нам, зрозуміла річ, невідомо, чи на кадрах з камери спостереження саме той годинник, який продали в Женеві. І нам не вдалося дізнатися, хто був той клієнт. Але це початок, Ґабрієлло. Тепер ми маємо худорлявого типа, що скидається на наркомана й носить годинник найвищого класу. Це має звузити пошук.
— Бубланський про це знає?
— Це виявив його криміналіст Єркер Голмберґ. Однак мені треба, щоб ти зі своїм аналітичним розумом розкрутила це далі. Іди додому, трохи поспи, а завтра зранку берися до справи.
Чоловік, що йменував себе Яном Голцером, сидів у своїй квартирі на Геґберґсґатані в Гельсінкі неподалік Еспланади та переглядав фотоальбом зі знімками дочки Ольги, якій сьогодні минув двадцять другий рік. Вона вчилася на лікаря в польському Ґданську.
Ольга була висока, темноволоса й енергійна. Усе найкраще в його житті, як він зазвичай казав. Не тільки тому, що це гарно звучало і створювало йому образ відповідального батька. Йому хотілося в це вірити. Але все вже, мабуть, давно було не так. Ольга почала здогадуватися, що він насправді робить.