Буґі — аж ніяк не найоригінальніший нік. Однак Лісбет знайшла й прочитала його репліки, і в неї виникло відчуття, що, можливо, вона викрила його, надто коли Буґі необачно повідомив, що він комп’ютерний інженер з Московського університету.
Лісбет не змогла дізнатися ані року випуску, ані якоїсь іншої дати, але вона роздобула кілька деталей: Буґі шаленів від хороших годинників і старих французьких фільмів сімдесятих років про джентльмена-грабіжника Арсена Люпена, дарма що фільми не належали до його покоління.
Тоді Лісбет на всіх можливих сайтах запитала в колишніх і нинішніх студентів Московського університету, чи не знає хто худого колишнього наркомана з запалими очима, вуличного хлопця й майстерного злодія, який любить фільми про Арсена Люпена. Незабаром вона дістала відповідь.
«Це схоже на Юрія Богданова», — написала дівчина, що назвалася Галиною.
За словами Галини, Богданов був університетською легендою. Не тільки тому, що зламував комп’ютери викладачів і мав на кожного з них компромат. Він повсякчас ішов у заклад, питаючи людей: «Поставиш сто рублів на те, що я не зможу влізти он у той будинок?»
Ті, хто не знав його, думали, що це легкі гроші. Та Юрій міг відімкнути всі двері. А коли в нього з якихось причин це не виходило, то забирався по фасадах і стінах. Він був відомий своєю відчайдушністю і злістю. Казали, що одного разу Богданов до смерті забив ногами собаку, який заважав йому працювати. Він раз по раз обкрадав людей, часто-густо просто спересердя. Галина думала, що він клептоман. Але водночас його вважали за геніального гакера й талановитого аналітика. Коли він закінчив університет, перед ним відкрився весь світ. Одначе влаштовуватися на звичайну роботу він не схотів. Казав, що бажає йти своєю дорогою. І Лісбет, певна річ, не знадобилося багато часу, щоб дізнатися, що саме він знайшов собі після університету, за офіційною версією.
Як з’ясувалось, Юрієві Богданову тепер тридцять чотири роки. Він покинув Росію й нині живе в Берліні на Будапештерштрасе, 8, неподалік ресторану для гурманів «Гугос». Має власну компанію білих гакерів «Ауткаст сек’юриті» з сімома працівниками й річним оборотом двадцять два мільйони євро. У тому, що його прикриває компанія, покликана захищати промислові групи від таких осіб, як він сам, прозирала легка іронія. Хоча, можливо, і логіка теж була. Юрій закінчив університет 2009 року, і відтоді його жодного разу не судили ні за які злочини. Мережа його контактів була велика. У правлінні його компанії значився, зокрема, Іван Грибанов — депутат російської держдуми й великий акціонер нафтової компанії Газпром. Проте нічого іншого, що могло б повести далі, Лісбет не виявила.
Друге Блумквістове питання було таке: «Медичний центр „Одін“ на Свеавеґені: там безпечно? (Зітри це, щойно прочитаєш.)»
Мікаел не пояснив, чому цікавиться тим центром. Але Лісбет знала, що він не з тих, хто розкидається питаннями. Не має Блумквіст звички й щось приховувати.
Якщо він говорить загадками, на те є причини, і раз він написав тут-таки стерти це повідомлення, то, виходить, інформація секретна. Цілком очевидно, що в цьому медичному центрі є щось важливе. Лісбет швидко дізналася, що на нього надходило багато скарг. Про дітей у центрі забували або просто їх ігнорували, і ті не раз наражалися на небезпеку. «Одін» належить особисто директору Торкелові Ліндену та його компанії «Подбай про мене», і, якщо вірити колишнім працівникам, його слово там закон. Нічого надмірного для центру зроду ніхто не купував, тож показники рентабельності там завжди високі.
Торкел Лінден, колишній відомий гімнаст і, між іншим, чемпіон Швеції у вправах на перекладині, тепер пристрасно захоплювався полюванням і був парафіянином церкви «Христові друзі», що вела непримиренну боротьбу з гомосексуалізмом. Лісбет зайшла на сайти Шведської асоціації мисливців і церкви «Христові друзі» й перевірила, чи не влаштовують вони якихось цікавих заходів. Потім вона надіслала Торкелові Ліндену два фальшиві, але дуже люб’язні мейли. Скидалося на те, що вони надійшли від цих організацій. У листах були файли PDF з вірусом-шпигуном, що автоматично запустився б, якби Торкел натиснув на повідомлення.
О восьмій двадцять три вона вже потрапила на його сервер і відразу почала зосереджено працювати, зміцнившись у своїх підозрах. Напередодні в клініку доправили Авґуста Балдера. У журналі реєстрації трагічних обставин, за яких дітей приймали в центр, можна було прочитати:
«Інфантильний аутизм, значні розумові порушення. Неспокійний. Тяжко травмований смертю батька. Потребує постійного нагляду. Неконтактний. Має при собі пазл. Малювати заборонено! Відзначається нав’язливістю та деструкцією. Висновок психолога Форсберґа. Підтримав Т. Л.»