Двері не відчинилися. Чоловік за склом нерішуче глянув на свій телефон. «Ну ж бо, — думав Ян, — відчиняй!» І двері таки повільно відчинилися. Чоловік із хлопчиком вийшли на вулицю, і Ян, піднявши пістолет і зафіксувавши в оптичному прицілі обличчя дитини, знову побачив ті скляні очі. Несподівано він відчув шалений наплив люті — і йому справді закортіло вбити малого, назавжди загасивши той страхітливий погляд. Та враз дещо сталося.
Невідь-звідки вихопилася молода жінка й кинулася до хлопчика. Ян вистрілив — і влучив. Принаймні кудись. Потім вистрілив ще раз і ще, але хлопчик з жінкою блискавично перекотилися за машину. Ян Голцер, затамувавши подих і озирнувшись навсібіч, як спецпризначенець на завданні, кинувся через вулицю.
Зазнавати ще однієї невдачі він не бажав.
Торкел Лінден не надто ладнав зі своїм телефоном. На відміну від своєї дружини Саґи, що на кожний телефонний дзвінок аж підстрибувала з радості, сподіваючись звістки про нову роботу чи якоїсь цікавої пропозиції, він, уловивши знайомий сигнал мобільного, відчував тільки дискомфорт.
Усе через численні скарги на нього особисто й на його медичний центр. Заклад раз у раз ганили, і Торкелові це видавалося цілком природним, адже «Одін» був кризовий центр, куди часто-густо зверталися підігріті емоціями люди. А втім, десь глибоко в душі він знав, що ті скарги небезпідставні. Либонь, він занадто скоротив витрати. Іноді Торкел просто тікав від усього, вирушаючи в ліс і даючи змогу іншим розібратися з проблемами. Щоправда, подеколи його й хвалили, як от нещодавно сам професор Еделман.
Спочатку Торкел сердився на професора: йому не подобалось, коли сторонні втручаються в його діяльність. Але після похвали наприкінці листа заспокоївся. Хтозна, може, йому вдасться вмовити професора підтримати ідею залишити хлопчика в «Одіні» ще на якийсь час. Це б додало його життю маленької іскри, хоча він до пуття не міг зрозуміти чому. Зазвичай він тримався щонайдалі від дітей.
Проте в Авґустові Балдері була якась загадка, що вабила Торкела, і він з першої секунди розгнівався на поліціантів та їхні вимоги. Йому хотілося держати Авґуста при собі й, може, трохи пройнятися його таємничістю чи бодай розгадати, що за нескінченні ряди цифр той написав на дитячому журналі в ігровій кімнаті. Однак це було нелегко. Хлопчик, здавалось, уникав усіх форм контакту, а тепер ще й відмовлявся виходити надвір. Він був безнадійно впертий, і Торкелові довелося буквально тягти його за лікоть.
— Ну, гайда, ходімо, — жебонів він.
Потім задзижчав його мобільник. Хтось вирішив його дістати.
Торкел не відповів. Певно, якась дрібниця, ще одна безглузда скарга. Але біля самих дверей він таки глянув на екран. Надійшло кілька есемесок з невизначеного номера, і в них було щось дивне, якийсь насміх чи жарт: йому, мовляв, нізащо не можна виходити на вулицю.
Аж тут Авґуст, здавалося, намірився втекти. Торкел міцно вхопив його за руку, відчинив двері й виштовхав хлопчика надвір. Спочатку все було нормально. Люди проходили повз них, наче ніде нічого, і Лінден знову замислився над повідомленнями, та, перш ніж він устиг закінчити думку, чиясь постать вибігла зліва й кинулась на Авґуста. Тієї ж миті почувся постріл.
Торкел, без сумніву, був у небезпеці. Боязко глянувши на другий бік вулиці, він побачив високого кремезного чоловіка, який біг через Свеавеґен просто на нього. Що то, в біса, в його руці? Невже пістолет?
Зовсім забувши про Авґуста, Торкел спробував знову зайти у двері та на якусь хвильку навіть відчув, що йому це вдалося. Але до захистку Лінден так і не дістався.
Лісбет зреагувала інстинктивно, кинувшись до хлопчика, щоб його захистити. Вона сильно забилась, упавши на тротуар, принаймні їй так подумалося. Плече і груди протяв страшний біль. Проте оцінити ситуацію Саландер не встигла. Вона потягла хлопчика до себе, сховавшись із ним за машиною. Там вони, важко дихаючи, й лежали, поки в них хтось стріляв. Потім настала бентежна тиша, і коли Лісбет визирнула з-під машини, то побачила могутні ноги нападника, який чимдуж біг через дорогу. У її голові промайнула гадка: може, варто дістати з сумки «Беретту» й почати відстрілюватися. Та вона швидко зміркувала, що на це нема часу. Зате…