Їхати далі в цій машині не можна: її бачили на місці стрілянини, а розбите скло привертатиме до себе увагу. Лісбет подумала, що слід, мабуть, попросити водія, щоб той завіз її додому, на Фіскарґатан. Там вона візьме свою «БМВ», зареєстровану на її друге ім’я — на Ірене Нессер. От тільки чи стане їй сили вести автівку?
— Їдь на Вестербрун! — скомандувала Саландер.
— Окей, окей, — озвався хлопець.
— Є щось випити?
— Маю пляшку віскі, я її збирався подарувати дядькові.
— Давай сюди, — сказала вона.
Узявши пляшку «Ґрантсу» й насилу відіткнувши її, дівчина зірвала з плеча тимчасову пов’язку, налила віскі на рану, потім зробила три великі ковтки і вже хотіла була запропонувати трохи Авґустові, одначе вчасно похопилася, зміркувавши, що це, либонь, не дуже добра ідея. Діти не п’ють віскі. Навіть коли їх поймає шок. Її думки почали плутатися. Що ж коїться?
— Тобі доведеться віддати мені сорочку, — сказала вона хлопцеві за кермом.
— Що?
— Мені треба чимось перев’язати плече.
— Окей, але…
— Ніяких «але».
— Якщо ви хочете, щоб я вам допомагав, то принаймні скажіть, чому у вас стріляли. Ви злочинці?
— Я намагаюся захистити цього хлопчика, оце й усе. На нього полюють оті гівнюки.
— Чому?
— Це тебе не обходить.
— То він не твій син?
— Я його навіть не знаю.
— Чому ж тоді ти йому допомагаєш?
Лісбет задумалася.
— У нас спільні вороги, — відповіла вона.
Тоді хлопець почав знехотя скидати з себе светра з трикутним викотом, керуючи автомобілем тільки лівою рукою. Потім розстебнув сорочку, стяг її з себе й передав Лісбет, яка обережно заходилась обмотувати її навколо плеча, позираючи на Авґуста. Той, на продиво, сидів нерухомо й дивився вниз на свої худенькі ніжки, і Лісбет знову запитала себе, що їй робити.
Звісно, вони могли б сховатись у неї вдома, на Фіскарґатані. Ніхто, крім Мікаела Блумквіста, не знає тієї адреси, і знайти її в офіційному реєстрі через ім’я годі. Та ризикувати їй не бажалося. Минули ті часи, коли вона була відчайдушною дурепою, та й теперішній ворог, без сумніву, майстерно вміє добувати інформацію.
До того ж хтось на Свеавеґені міг упізнати її, і поліція, найімовірніше, вже перевертає все догори дриґом, щоб розшукати їх. Їй потрібен новий сховок, не пов’язаний з жодним її іменем. І допомога. Але хто їй зарадить? Голґер?
Її колишній опікун Голґер Палмґрен майже оговтався від інсульту й тепер жив у двокімнатній квартирі на майдані Лільєгольмсторґет. Він був єдиний, хто її справді добре знав. Голґер би виявив беззаперечну відданість і зробив усе можливе, щоб зарадити їй. Проте він старий і боязкий, і їй не хотілося вплутувати його в цю справу без крайньої потреби.
Далі, звичайно ж, ішов Мікаел Блумквіст, якому, по суті, не було чим і дорікнути. Але знову зв’язуватися з ним вона не бажала — мабуть, якраз через те, що йому не було чим дорікнути. Він весь такий збіса правильний, хороший і таке інше. Одначе… що за бляха… не можна ж його за це картати, принаймні занадто суворо. І вона потелефонувала йому. Він відповів після першого ж гудка, і тон його видався дуже схвильованим:
— Алло, як приємно чути твій голос! Що сталося?
— Я зараз не можу тобі розповідати.
— Кажуть, що когось із вас поранили. Тут кров.
— З хлопчиком усе добре.
— А з тобою?
— Зі мною теж.
— Ти поранена?
— Зажди хвилину.
Вона озирнулась і побачила, що вони вже біля самого Вестербруна.
— Зупини на автобусній зупинці, — сказала Лісбет хлопцеві за кермом.
— Хочеш вийти?
— Ти вийдеш. Віддаси мені свого телефона й почекаєш надворі, поки я скінчу розмову. Уторопав?
— Так, авжеж.
Злякано подивившись на неї, хлопець віддав їй мобільника, зупинився й вийшов. Лісбет вела далі.
— Що відбувається? — запитав Мікаел.
— Не хвилюйся, — відповіла вона. — Відтепер, я хочу щоб ти мав при собі телефон з платформою «Андроїд» — наприклад, «Самсунґ». У вашій редакції напевно такий знайдеться?