Газети нічого не пояснили. Тепер вони повідомляють, що взагалі не йшлося про звинувачування в домашньому насильстві. То була помилка. Вони зробили з нього винуватця.
Більше пити не хочу. Знаю, що необхідно решту вихлюпнути у зливник, оскільки, якщо залишити до ранку, завтра я прокинуся й одразу почну пиячити. А якщо вже розпочну, потім не зупинитися. Я маю вихлюпнути у зливник, але знаю, що так не вчиню. Потрібно ж уранці на щось сподіватися.
Сутінки, я чую, як хтось вигукує її ім’я. Спершу тихо, потім усе голосніше. Хтось відчайдушно, розгнівано кличе Меґан. Це Скотт — він нещасливий із нею. Він кличе знову і знову. Здається, це сон. Намагаюся вхопитися за нього, затримати, проте що більше намагаюся учепитися за цей крик, то більше він слабшає та віддаляється.
Середа, 24 липня 2013 року
Я прокидаюся від тихого стукоту в двері. У вікна стукає дощ; уже початок на дев’яту, але за вікнами, здається, темрява. Кеті м’яко відчиняє двері, зазирає в кімнату.
— Рейчел? Ти як почуваєшся? — Помічає поряд з моїм ліжком пляшку, одразу ж плечі згорбилися. — Рейчел, Рейчел! — Вона наближається до ліжка, підіймає пляшку. Я надто збентежена, щоб щось сказати. — Ти збираєшся на роботу? — запитує вона. — А вчора ходила?
І, не чекаючи на мою відповідь, повертається, щоб піти, мимохідь додаючи:
— Якщо так продовжуватимеш — тебе звільнять.
Треба все їй розповісти, бо вона вже і так на мене сердиться. Слід піти за нею та зізнатися: мене звільнили ще кілька місяців тому за те, що з’явилася п’яна в дим після тригодинного обіду з клієнтом, під час якого спромоглася настільки непрофесійно та грубо поводитися, що він припинив співпрацю з нашою фірмою. Коли заплющую очі, досі пам’ятаю самий кінець цього обіду, вираз обличчя офіціантки, коли вона протягувала мені мій піджак, як, хитаючись, шкандибала конторою, а всі озиралися та дивилися на мене. З одного боку мене підтримував Мартин Майлз: «Гадаю, тобі краще піти додому, Рейчел!»
Гуркіт грому, небо роздирає блискавка. Я схоплююсь. Про що я вчора міркувала? Перевіряю свою маленьку чорну книжку — ніяких нових нотаток зі вчорашнього обіду, відомості про Камаля: вік, національність, звинувачення в домашньому насильстві. Хапаю ручку та перекреслюю останній пункт.
Унизу роблю собі каву та вмикаю телевізор. Вчора поліція влаштувала прес-конференцію, на «Скай Ньюз» демонструють кадри з цієї конференції. Там присутній детектив Ґаскілл — блідий, виснажений, стриманий. Мерзотник. Він навіть жодного разу не згадує прізвища Камаля, тільки повідомляє, що підозрюваного затримали, опитали, але відпустили, не висунувши звинувачення. Розслідування триває. Камера крупним планом показує згорбленого Скотта, який явно відчуває себе незручно під прицілом камер, обличчя викривлене мукою. Серце крається, коли його бачу. Він говорить тихо, опустивши очі. Він каже, що надії не втрачає попри все, що каже поліція, він досі вірить, що Меґан повернеться додому.
Слова виходять порожніми, нещирими, однак, не дивлячись йому в очі, я не розумію чому. Не можу впевнено сказати, чому він насправді не вірить в те, що вона повернеться: чи тому, що вся віра, яку він колись мав, розвіялася завдяки подіям кількох минулих днів, чи тому, що він достеменно знає, що додому вона ніколи вже не повернеться.
І лише тут мені спадає на думку: я ж учора йому телефонувала. Один раз? Двічі? Поспіхом кидаюся нагору за телефоном, він заплутався у скупченій білизні на ліжку. Три неприйнятих дзвінки: один він Тома, два від Скотта. Жодних повідомлень. Том телефонував учора ввечері, а перший дзвінок від Скотта пізніше, майже опівночі. Другий сьогодні вранці, лише кілька хвилин тому.
Настрій трохи поліпшується. Гарні новини. Попри всі витівки його матусі, попри всі прозорі підтексти («Щиро дякуємо вам за допомогу, а тепер йдіть геть»), Скотт воліє зі мною поговорити. Я йому потрібна. Моє серце миттєво сповнюється любов’ю до Кеті за те, що вона вилила решту вина. Мені потрібен ясний розум. Задля Скотта. Йому потрібно, щоб я мислила тверезо.
Беру душ, вдягаюся, роблю ще філіжанку кави, а потім сідаю у вітальні, тримаючи поряд маленьку чорну книжечку, й телефоную Скотту.
— Ви мали мені розповісти, — каже він, тільки-но приймає дзвінок, — хто ви є. — Тон його холодний, рівний. У животі все стискається. Йому все відомо. — Я розмовляв із детективом Райлі після того, як Камаля звільнили. Він спростовував, що в них був роман. За словами Райлі, свідок, який на це натякав, ненадійний. Алкоголічка. Можливо, з нестабільною психікою. Вона не стала називати ім’я цього свідка, проте я й сам дотямив, кого вона мала на увазі — вас.
— Але… ні, - заперечую я. — Ні. Я не… Я не пила, коли їх бачила. То було о пів на дев’яту ранку. — Ніби це щось змінює. - І вони ж знайшли докази, про це повідомляли в новинах. Вони знайшли…
— Докази виявилися недостатніми.
Зв’язок обривається.
П’ятниця, 26 липня 2013 року
Я більше не їжджу на вдавану роботу. Припинила вдавати, що працюю. Я майже не вилізаю з ліжка. Якщо не помиляюся, востаннє чистила зуби в середу. Продовжую симулювати хворобу, хоча впевнена, що нікого цим не ошукаю.
Мені несила вставати, одягатися, сідати в потяг, виходити на вокзалі в Лондоні, блукати вулицями. Це доволі важко, коли світить сонце, а коли ллє дощ — взагалі неможливо. Сьогодні вже третій день поспіль ллє холодний, сильний дощ.
Я не можу спати, і тепер не через спиртне — мене мучать кошмари. Я десь у пастці, знаю, що за мною хтось йде, і вихід є, я точно знаю, що вихід є, бачила його раніше, тільки не можу знайти. А коли той, хто гнався, мене хапає, я не можу кричати. Намагаюся — всмоктую повітря в легені, потім щосили видихаю — проте жодного звуку, лише сипіння, ніби хтось помирає й не може дихати.
Іноді вві сні я опиняюсь у підземному переході на Бленгейм-роуд, шлях назад заблоковано, і вперед рухатися я не можу, оскільки там щось є, хтось на мене чекає — прокидаюся охоплена жахом.
Її ніколи не знайдуть. З кожним днем, із кожною годиною, що минає, я дедалі більше в цьому впевнююся. Вона стане однією із зниклих без вісти, її ім’я залишиться в одній із нерозкритих справ: загубилася, зникла, тіло не знайдене. І Скотт ніколи не отримає ані справедливості, ані спокою. У нього не буде могилки, де б він міг побиватися; він ніколи не дізнається, що з нею сталося. Справу так і не буде закрито, не буде рішення суду. Мені болить, коли лежу та розмірковую над цим. Немає більшої муки, немає більшого болю, ніж невідомість, якій немає ані кінця, ані краю.
Я написала йому. Визнала свою проблему, а потім знову збрехала, коли запевнила, що контролюю ситуацію й шукаю допомоги. Написала, що не є психічно хворою. Хоча сама більше не знаю, чи то є правда. Переконала його, що впевнена в тому, що бачила. Того дня, коли їх бачила, не пила ані краплини. Хоча б це — чиста правда. Він не відповів. А я й не очікувала. Мене від нього «відрубали», відгородили. Я так і не сказала те, що воліла йому сказати. Не можу про таке писати — це неправильно. Я хочу, щоб він знав, як мені шкода, що поліція не знайшла достатньо доказів, щоб звинуватити Камаля, щоб сказати: «Погляньте, це ж він». Я повинна була щось бачити. Тієї суботи, мала ретельніше придивлятися.
Я промокла наскрізь, змерзла, кінчики пальців побіліли та зморщилися, голова болить від похмілля, яке розпочалося десь о пів на шосту. Усе правильно, беручи до уваги, що почала я пити ще до обіду. Я вийшла за черговою пляшкою, але на заваді встав банкомат, на екрані з’явився довгоочікуваний напис: «Коштів на вашому рахунку недостатньо».
Після невдачі я пішла гуляти. Безцільно блукала вулицями близько години під зливою. В Ешбері я єдина людина на вулиці. У якусь мить цієї прогулянки я вирішила, що маю щось зробити. Потрібно загладити провину за власну непридатність.
Зараз мокра до нитки та майже твереза маю намір зателефонувати Тому. Не хочу знати, що робила, що казала тієї суботи, але маю це дізнатися. Він надасть мені якийсь поштовх. Я чомусь певна, що проґавила щось важливе. Можливо, це знов таки самообман, чергова спроба довести собі, що я чогось варта. Проте, мабуть, так воно і є насправді.