Доки закипає чайник, Скотт прямує нагору принести мені рушник. У будинку ще менш охайно, ніж тиждень тому, запах дезінфекції змінився на щось більш життєве. В кутку вітальні купка газет; на столі та камінній полиці брудні філіжанки.
Коло мене з’являється Скотт, пропонує рушник.
— Справжній смітник, я знаю. Мама доводила мене до сказу, коли все постійно прибирала, мила після мене. Ми трохи посварилися. Вона вже не навідується кілька днів. — У нього дзеленчить мобільний телефон, він дивиться на екран, знову ховає в кишені. — Йди до біса! Вона, чорт забирай, ніколи не схаменеться.
Я прямую за ним до кухні.
— Мені шкода, що так сталося, — вибачаюся я.
Він знизує плечима.
— Знаю. Хай там як, вашої провини тут немає. Я хочу сказати, ваші б свідчення допомогли, якби ви не…
— Не була п’яною?
Він повертається спиною, наливає кави.
— Так. Однак у поліції насправді не було достатньо доказів, щоб висунути йому звинувачування. — Він протягує мені філіжанку, ми сідаємо за стіл. Помічаю, що одна світлина в рамці перевернута обличчям донизу. Скотт продовжує говорити.
— Поліція дещо знайшла: волосся, епітелій — у його будинку, але він і не відмовляється, що вона в нього бувала. Спершу він заперечував, потім зізнався, що бувала.
— Навіщо він збрехав?
— Слушне запитання! Він визнав, що вона навідувалася двічі, лише поговорити. Він не каже про що саме — лікарська таємниця. Волосся та епітелій було знайдено внизу. У спальні нічого. Він присягається, що в них не було роману. Проте він брехун, тож… — Проводить рукою по очах. Його обличчя й плечі ніби спали. Він виглядає зморщеним. — В його автівці виявлено сліди крові.
— Бог мій!
— Так. І група крові збігається з групою крові Меґан. Невідомо, чи можливо виділити ДНК, надто мало речовини. У поліції продовжують повторювати: це ще нічого не доводить. Як це нічого не доводить, якщо її кров в його автівці? — Він хитає головою. — Ви мали рацію. Що більше чую про того хлопця, то впевненішим стаю. Він дивиться на мене, прямо на мене, вперше з того часу, як ми дісталися його будинку. — Він трахав її, а вона хотіла покласти цьому край, тож він… щось скоїв. Ось так. Я впевнений.
Він утратив останню надію, я не можу його звинувачувати. Минуло вже два тижні, вона жодного разу не увімкнула телефон, не скористалася кредиткою, не зняла гроші в банкоматі. Її ніхто не бачив. Вона зникла.
— Він сказав поліції, що вона могла просто втекти, — продовжує Скотт.
— Доктор Абдик так сказав?
Скотт киває.
— Він повідомив поліції, що вона була зі мною нещаслива, тому могла втекти.
— Він намагається відвернути від себе підозри, примусити поліцію вважати, що це ви щось їй заподіяли.
— Знаю. Проте, здається, вони вірять кожному слову цього мерзотника. З того, як ця поліціянтка, Райлі, говорить про нього, зрозуміло, що він їй подобається. Нещасний, пригнічений біженець. — Він опускає голову — має жалюгідний вигляд. — Напевно, він має рацію. Ми страшенно посварилися. Проте я повірити не можу… Вона не була зі мною нещасливою. Не була. Не була. — Коли він повторює ці слова втретє, мені здається, він намагається в цьому переконати самого себе. — Одначе, якщо в неї був роман, напевно, вона таки була нещасливою, чи не так?
— Не обов’язково, — відповідаю я. — Напевно, то було одно з тих — як вони це там називають? — перенесень. Так це по-науковому називається, вірно? Коли пацієнт закохується — чи то йому здається, що закохується, — у свого психотерапевта. Проте справжній лікар має протистояти цьому, зазначити, що ці відчуття несправжні.
Він не зводить очей з мого обличчя, проте в мене таке відчуття, що насправді він зовсім не слухає, що я кажу.
— Що сталося? — запитує він. — З вами. Пішли від чоловіка. Зустріли іншого?
Я хитаю головою.
— Навпаки. Сталася Анна.
— Співчуваю. — Він замовкає.
Я знаю, що він хоче спитати ще до того, як він розтуляє рота, тож кажу:
— Це почалося набагато раніше. Ми ще були одружені. Пияцтво. Ви ж про це воліли знати, так?
Він знову киває.
— Ми все намагалися народити дитину, — зізнаюся я, але голос мене підводить. Попри всі ці роки, щоразу, коли я згадую про це, на очах тремтять сльози. — Вибачте.
— Усе гаразд. — Він підіймається, йде до зливника, наповнює для мене склянку води. Ставить на стіл переді мною.
Я відкашлююся, намагаючись поводитися, ніби нічого не сталося.
— Ми намагалися народити дитину, але не склалося. Я впала в депресію, почала пити. Життя зі мною стало нестерпним, і Том почав шукати втіхи в іншому місці. А вона з радістю його втішила.
— Мені дуже шкода, правда, це жахливо. Я знаю… я теж бажав мати дитину. А Меґан постійно відповідала, що ще до цього не готова. — Настає його черга витирати сльози. — Саме через це… ми іноді й сварилися.
— Ви через це посварилися того дня, коли вона пішла?
Він зітхає, посуває стілець, підводиться.
— Ні, - відповідає він, відвертаючись від мене. — Через інше.
Коли дістаюся додому, на мене чекає Кеті. Вона стоїть в кухні, войовничо п’є воду зі склянки.
— Добре минув день на роботі? — запитує вона, стискаючи губи. Їй усе відомо.
— Кеті…
— У Демієна сьогодні була зустріч у Юстоні. Повертаючись з неї, він випадково зустрів Мартина Майлза. Вони трохи знайомі, пам’ятаєш, ще з того часу, як він працював на «Ленґ Фанд Менеджмент». Мартин колись робив для них рекламу.
— Кеті…
Вона здіймає руку вгору, робить ще ковток води.
— Ти там не працюєш уже кілька місяців! Місяців! Знаєш, якою ідіоткою я себе відчуваю? Яким йолопом почувався Демієн? Будь ласка, прошу тебе, скажи, що ти знайшла іншу роботу, просто мені нічого не говорила. Будь ласка, скажи, адже ти не могла увесь цей час вдавати, що ходиш на роботу. Переконай мене, що не брехала мені — день у день — весь цей час.
— Я не знала, як тобі зізнатися…
— Не знала, як мені зізнатися? А якщо просто: «Кеті, мене звільнили, бо я припхалася п’яною на роботу»? Чом би так просто не зізнатися? — Я тремчу, вираз її обличчя пом’якшується. — Мені шкода, Рейчел, справді шкода. — Вона така добра до мене. — Чим ти займалася? Куди ходила? Чим узагалі займаєшся увесь день?
— Гуляю. Ходжу до бібліотеки. Іноді…
— Завертаєш до пабів?
— Трапляється. Однак…
— Чому ти мені не зізналася? — Вона наближається до мене, кладе руки на плечі. — Ти мала мені сказати.
— Мені було соромно, — відповідаю я й починаю плакати. Жахливо, незграбно, однак я починаю рюмсати. Схлипую й схлипую, а бідолашна Кеті обіймає мене, гладить по голові, запевняє, що все зі мною буде гаразд. Відчуваю себе жалюгідно. Ще ніколи настільки не була собі огидною.
Пізніше, коли ми з Кеті вже сидимо на дивані, смакуємо чай, вона розповідає, як усе відбуватиметься. Я кину пити, доведу до ладу своє резюме, зателефоную Мартину Майлзу, вмовлятиму його надати мені рекомендації. Припиню кидати гроші на вітер на безцільні подорожі в Лондон і додому.
— Рейчел, відверто кажучи, не розумію, як ти змогла так довго підтримувати цю ілюзію.
Я знизую плечима.
— Вранці сідала на потяг о 8:04, ввечері поверталася на потягу о 17:56. Це мій потяг. Саме на ньому я і їжджу. Ось так і живу.
Четвер, 1 серпня 2013 року
Щось затуляє мені обличчя, не можу дихати, задихаюся. Коли прокидаюся, хапаю ротом повітря, у грудях боляче. Сідаю, широко розплющивши очі, бачу, як у куті кімнати щось ворушиться, якась густа, непроникна темрява, що стає дедалі більшою, я ледь не волаю — і раптом прокидаюся як годиться, нічого там немає. Проте я сиджу в ліжку, щоки мокрі від сліз.