Хоча як я можу про це не думати, коли ми мешкаємо всього за чотири будинки одне від одного?
Я декому зателефонувала, дізнатися, чи ніхто не хоче разом прогулятися з дітьми, але всі мали власні плани. Я навіть сестрі зателефонувала, проте з нею потрібно домовлятися не менш як за тиждень. Хай там як, вона відповіла, що в неї надто болить голова з похмілля, їй несила проводити час з Еві. Я відчула жахливий приступ заздрості: мені бракувало субот, коли лежиш на дивані з газетами, мляво пригадуючи, як виходила з клубу минулої ночі.
Насправді дурня, оскільки зараз я живу в мільйон разів краще, я принесла жертву задля того, щоб отримати таке життя. А тепер мені потрібно його захистити. І я сиджу в задушливому будинку, намагаючись не думати про Меґан. Намагаюся не думати про неї, але підстрибую щоразу, як чую шум, здригаюся, коли помічаю тінь за вікном. Це нестерпно.
Не можу припинити думати про те, що Рейчел у ніч зникнення Меґан була неподалік, блукала, похитуючись, п’яна як чіп, а потім просто зникла. Том цілу вічність її шукав, але так і не знайшов. Цікаво: що ж вона тут робила?
Існує якийсь зв’язок між Меґан Гіпвелл та Рейчел. Я розмовляла з детективом Райлі після того, як ми бачили Рейчел у будинку Гіпвеллів, а вона відповіла, що хвилюватися немає причин.
— Вона настирлива жінка, — сказала вона. — Самотня, проте відчайдушна. Їй так і кортить стати комусь у пригоді.
Напевно, поліціянтка має рацію. Проте потім я пригадую, як ця Рейчел з’явилася в моєму домі, забрала мою дитину, пам’ятаю той жах, що охопив мене, коли я побачила її з Еві коло паркану. Пригадую ту жахливу посмішку, від якої мороз поза шкірою, коли я побачила її біля будинку Гіпвеллів. Детектив Райлі й гадки не має, наскільки небезпечною може бути Рейчел.
Рейчел
Неділя, 4 серпня 2013 року
Сьогодні вранці я прокидаюся від іншого кошмару. В ньому я скоїла щось погане, проте я не знаю, що саме, єдине, що мені відомо, — нічого вже не виправиш. Усе, що знаю, — Том тепер мене ненавидить, більше зі мною не розмовлятиме, він повідомив усіх знайомих про ту жахливу річ, що я скоїла, і всі повстали проти мене: давні колеги, друзі, навіть власна матір. Вони дивляться на мене з відразою, більше ніхто не стане мене слухати, ніхто не дозволить вибачитися, зізнатися, наскільки мені прикро. Жахливе відчуття якоїсь відчайдушної провини, лише я не можу уявити, що саме я скоїла. Прокидаюся й усвідомлюю, що такий сон, напевно, наснився через старі спогади, через якусь давню провину — і тепер уже неважливо через яку саме.
Учора, коли зійшла з потяга, цілих п’ятнадцять-двадцять хвилин вешталася навколо вокзалу в Ешбері. Намагалася побачити, чи не зійшов він з потяга разом зі мною — той рудоволосий чоловік, але нікого не помітила. Однак продовжувала вважати, що, певно, проґавила його, що він десь неподалік, тільки й очікує, коли я піду додому, щоб за мною простежити. І подумала: як би мені хотілося прибігти додому, а там на мене чекає Том. Хоча б хто-небудь на мене чекав.
Додому прямую через крамницю, де продають спиртне.
Коли повертаюся, в квартирі нікого, і в мене з’являється відчуття, що вона лише нещодавно спорожніла, ніби я розминулося з Кеті у дверях, однак у записці на столі повідомлялося, що вони пішли з Демієном пообідати в Генлі й сама Кеті повернеться не раніше недільного вечора. Я відчула неспокій, страх. Походила кімнатами, торкаючись речей, ставила чи клала їх на місця. Щось було зайве в цій картині, проте, врешті-решт, я зрозуміла, що зайва тут саме я.
У вухах гула тиша, немов голоси, тож я налила собі склянку вина, потім ще одну, а потім зателефонувала Скотту. Одразу ж увімкнулася голосова пошта: його повідомлення було ніби з іншого життя — голос зайнятого, впевненого в собі чоловіка, якого вдома чекає красуня дружина. За кілька хвилин я зателефонувала знов. Хтось зняв слухавку, але мовчав.
— Алло!
— Хто це?
— Це Рейчел, — відповіла я. — Рейчел Ватсон.
— Он як. — Удалині лунав голос, жіночий. Напевно, його мама.
— Ви… я не чула ваш дзвінок, — сказала я.
— Ні… ні. Невже я телефонував? Он як. Помилився. — В нього якийсь схвильований голос. — Ні, просто постав це тут, — відповів він, і я не відразу усвідомила, що він розмовляє з кимось іншим.
— Співчуваю, — промовила я.
— Так, — тон його рівний та млявий.
— Дуже шкода.
— Дякую.
— Ви… вам не потрібно зі мною поговорити?
— Ні, напевно, я зателефонував вам помилково, — цього разу впевненіше відповів він.
— Он як. — Я відчувала, що йому кортить натиснути відбій. Розуміла, що повинна залишити його наодинці з рідними, з власним горем. Розуміла, що повинна, але не залишала. — Ви знайомі з Анною? — запитала я. — З Анною Ватсон?
— З ким? Ви маєте на увазі дружину вашого колишнього?
— Так.
— Ні. Я хочу сказати, особисто ні. Меґан… Меґан минулого року сиділа з їхньою дитиною. А навіщо ви питаєте?
Не знаю, чому питаю. Не знаю.
— Ми можемо зустрітися? — запитала я. — Хочу про дещо з вами поговорити.
— Про що саме? — в його голосі пролунало роздратування. — Зараз насправді не ліпший час.
Його сарказм боляче жалив мене, я вже готова була натиснути відбій, коли він промовив:
— У мене сьогодні повний дім людей. Як щодо завтра? Приходьте до мене завтра вдень.
Він порізався, коли голився: на щоці та на комірці кров. Волосся вологе, від нього пахне милом та лосьйоном після гоління. Він киває на знак привітання й відступає, жестом запрошуючи мене ввійти, але все мовчки. У будинку темно, задушливо, фіранки у вітальні запнуті, завіси на дверях, що ведуть у сад, спущені. На кухонному столі пластикові контейнери.
— Усі приносять їжу, — пояснює Скотт. Жестом пропонує сідати за стіл, але сам залишається стояти, руки безвільно звисають уздовж тіла. — Ви хотіли мені щось розповісти? — Він усе робить на автопілоті, не дивлячись мені в очі. Має розчавлений вигляд.
— Я воліла запитати вас про Анну Ватсон, про те, чи… не знаю. Які в них були відносини з Меґан? Вони подобалися одна одній?
Він насуплюється, кладе руки на спинку стільця, що стоїть перед ним.
— Ні. Я маю на увазі… вони одна одній були не до вподоби. Вони навіть добре не були знайомі. Між ними не було жодних відносин. — Його плечі, здається, ще більше опустилися; йому набридли ці питання. — Навіщо ви мене про це розпитуєте?
Маю бути відвертою.
— Я бачила її. Мені здається, що я її бачила біля переходу на станцію. Бачила її того вечора… коли зникла Меґан.
Він хитає головою, намагаючись усвідомити те, що я кажу.
— Перепрошую! Ви бачили її. Тобто… тобто ви самі були там?
— Була. Я намагалася побачитися… побачитися з Томом, моїм колишнім чоловіком, проте я…
Він заплющує очі, потирає лоба.
— Заждіть хвилинку… ви також там були… і бачили Анну Ватсон? То що? Зрозуміло, що Анна була тут. Вона мешкає за кілька будинків. Вона повідомила поліції, що близько сьомої була на вокзалі, проте не пам’ятає, щоб бачила там Меґан. — Він міцніше стискає спинку стільця, я бачу, його терпець уривається. — На що саме ви натякаєте?
— Я добре випила, — зізнаюся я, обличчя червоніє від сорому. — Не пам’ятаю достеменно, однак у мене таке відчуття…
Скотт здіймає руку вгору.
— Досить. Не хочу цього чути. У вас проблеми з колишнім чоловіком, з новою дружиною колишнього чоловіка — це очевидно. І це не має жодного відношення ані до мене, ані до Меґан, чи не так? Господи, вам не соромно? Ви хоча б уявляєте, що мені довелося пережити? Вам відомо, що сьогодні вранці мене допитувала поліція? — Він настільки сильно тисне на стілець, що я побоююся, він зламається, я готуюся почути тріск. — І ви з’являєтеся тут з усім цим лайном. Мені дуже шкода, що ваше життя — суцільне кляте нещастя, але можете мені повірити — воно квіточки порівняно з моїм життям. Тож, якщо ви не заперечуєте… — Він різким кивком указує мені на двері.