Доки не чую кроки на сходах, знайомий дзвін — Кеті намагається виловити у власній велетенській торбині ключі від квартири. Я одразу ж прокидаюся. Потрібно швидко щось робити: я хапаю Скотта за руку, він стривожений дивиться на мене.
— Ходімо зі мною, — тягну я його за руку, щоб він підводився. Він дозволяє затягнути себе в коридор, сходами нагору до того, як Кеті відмикає двері. Я зачиняю за нами двері спальні.
— Моя сусідка, — пояснюю я. — Вона… вона може почати ставити питання. А я розумію, що зараз вам не до цього.
Він киває. Оглядає мою крихітну спальню, помічає неприбрану постіль, одежу, як чисту, так і брудну, яка купчиться на кріслі за письмовим столом, порожні стіни, дешеві меблі. Я ніяковію. Таке моє життя: неохайне, занедбане, маленьке. Не позаздриш. Коли розмірковую над цим, розумію, наскільки смішний маю вигляд — невже Скоттові зараз не байдуже щодо стану мого життя.
Жестом пропоную йому сісти на ліжко. Він скоряється, витирає очі тильною стороною долоні. Він важко дихає.
— Вам що-небудь принести? — питаю я.
— Пива?
— Не тримаю спиртного в квартирі, - відповідаю я й одразу ж відчуваю, як червонію від сорому. Однак Скотт нічого не помічає, він навіть голови не підводить. — Можу запропонувати чай. — Він знову киває. — Лягайте, — пропоную я. — Відпочиньте. — Він скоряється, скидає черевики, слухняно, мов хвора дитина, лягає на ліжко.
Унизу, доки закипає чайник, я теревеню з Кеті, слухаю її розповідь про нове місце, де можна пообідати в Норткоті, яке вона відкрила («дійсно смачні салати»), про нудну нову колежанку на роботі. Я посміхаюся, киваю, але одним вухом слухаю, другим випускаю. Моє тіло зосереджене: я прислухаюся до нього, до кроків, будь-якого скрипу. Здається уявним, що він у мене у квартирі, у моєму ліжку нагорі. Коли думаю про це — у голові паморочиться, ніби уві сні.
Нарешті Кеті припиняє розмовляти, дивиться на мене, насупивши брови.
— З тобою все гаразд? — цікавиться вона. — Ти виглядаєш… ніби ти десь в іншому місці.
— Я просто трохи виснажена, — відповідаю я. — Недобре себе почуваюся. Гадаю, краще піду в ліжко.
Вона підозріло дивиться на мене. Їй відомо, що я не пила (вона завжди знає, коли я п’ю), однак вона, напевно, вважає, що я саме збираюся спорожнити пляшечку. Байдуже! Зараз не до цього; беру чашку чаю для Скотта, прощаюся з Кеті до наступного ранку.
Зупиняюся біля дверей моєї спальні, прислухаюся. Тихо. Я обережно повертаю ручку, штовхаю двері. Він лежить у тій самій позі, у якій я його залишила, руки вздовж тіла, очі заплющені. Я чую, як він дихає: тихо та нерівно. Він займає майже половину ліжка — проте в мене виникає спокуса лягти поруч, покласти руки йому на груди, заспокоїти. Натомість неголосно кашляю та протягую чашку чаю.
Він сідає.
— Дякую, — хрипко промовляє він, забираючи в мене чай. — Дякую за… те, що надали мені притулок. Було… навіть не знаю, як описати… відтоді як набула розголосу вся ця історія.
— Та, що сталася багато років тому?
— Так, саме та.
Ще виникають гарячі суперечки щодо того, яким чином ця історія стала відома пресі. Звичайними стали різні припущення, пальцями вказували на поліцію, Камаля Абдика, Скотта.
— Це ж брехня, — кажу я йому. — Чи не так?
— Певна річ, що брехня, проте вона дає новий мотив? Так в поліції припускають — Меґан вбила дитину, через що у когось — вірогідніше, у батька дитини — виникає мотив для вбивства. Багато-багато років по тому.
— Це безглуздя.
— Однак усі так кажуть, що я сам вигадав цю історію, не тільки задля того, щоб спаплюжити її ім’я, а задля того, щоб перекласти із себе провину на іншу, невідому людину. На хлопця з її минулого, про якого навіть ніхто не знає.
Я сідаю поряд з ним на ліжко. Наші стегна майже торкаються одне одного.
— А що на це відповідає поліція?
Він знизує плечима.
— Нічого. Вони запитали мене, що мені відомо з цього приводу. Чи знав я, що в неї колись була дитина? Чи відомо мені, що сталося? Я відповів, що нічого мені невідомо, що все це дурня, вона ніколи не була вагітною… — Його голос знову зривається. Він робить ковток чаю. — Я поцікавився, звідки вони взагалі взяли цю історію? Як вона з’явилася в газетах? Мені відповіли: таємниця слідства. Я гадаю, це від нього. Від Абдика. — Він довго, знервовано зітхає. — Не розумію чому. Не розумію, чому він розповідає про неї такі жахливі речі. Не знаю, чого він хоче добитися. Він, вочевидь, клятий збоченець!
Я пригадую чоловіка, з яким вчора познайомилася: виважена поведінка, м’який голос, теплі очі. Важко уявити більш несхожу на збоченця людину. Проте його посмішка…
— Просто обурливо! Як таке надрукували! Мають бути правила…
— Не можна зводити наклеп на померлих, — погоджується він. На мить замовкає, потім додає: — В поліції мене запевнили, що вони не поширять інформацію щодо… щодо її вагітності. Допоки. Можливо, взагалі нічого не скажуть. Доки не знатимуть достеменно, точно нічого не повідомлять.
— Доки не знатимуть достеменно?
— Це дитина не Абдика, — каже він.
— Вони проводили тест ДНК?
Він хитає головою.
— Ні, я просто знаю. Не можу сказати звідки, просто знаю. Ця дитина, вона… була… моєю.
— Якщо він вважає, що то його дитина, у нього з’являється мотив, чи не так? — Він не перший, хто воліє позбутися небажаної дитини, позбуваючись її матері, - хоча вголос я цього не кажу. І у Скотта також з’являється мотив — проте й цю думку я притримаю при собі. Якщо він вважав, що його дружина носить дитину від іншого… тільки він не міг її вбити! Його шок, горе — так не зіграєш. Немає таких талановитих акторів.
Здається, Скотт більше мене не слухає. Він не зводить затьмарених очей з двері спальні, скидається, ліжко поглинає його, як сипучий пісок.
— Залишайтеся в мене, — пропоную я. — Спробуйте поспати.
Він дивиться на мене, на обличчі з’являється щось схоже на посмішку.
— А ви не проти? — перепитує він. — Це було б… я був би дуже вдячний. Мені важко спати вдома. І річ не лише в людях, що полюють навколо будинку, намагаючись до мене дістатися. Річ не тільки в цьому. Річ у ній. Вона всюди, я постійно її бачу. Спускаюся вниз, не дивлюся, примушую себе не дивитися, проте, коли минаю вікно, змушений повертатися назад, перевіряю, чи не сидить вона там, на веранді. — Я відчуваю, як жалять сльози, коли він мені про це розповідає. - Їй подобалося там сидіти, розумієте — на тій невеличкій веранді в нашому будинку. Їй подобалося сидіти назовні та спостерігати за потягами.
— Знаю, — запевняю я, поклавши руку йому на плече. — Іноді я там її бачила.
— Постійно чую її голос, — додає він. — Постійно чую, як вона мене кличе. Лежу в ліжку та чую, як вона кличе мене з вулиці. Увесь час думаю, що вона там. — Скотт увесь тремтить.
— Лягайте, — наказую я й забираю чашку в нього з рук. — Відпочивайте.
Коли я переконуюся, що він заснув, лягаю поряд, моє обличчя лише в кількох сантиметрах від його лопатки. Заплющую очі та прислухаюся до свого серцебиття, як кров пульсує на шиї. Вдихаю його сумний, затхлий запах.
Коли я прокидаюся за кілька годин, його поряд уже немає.
Четвер, 8 серпня 2013 року
Відчуваю себе зрадницею. Він пішов лише кілька годин тому, а я ось вона — прямую на зустріч з Камалем, щоб ще раз зустрітися з чоловіком, який, на думку Скотта, убив його дружину. Його дитину. Мене нудить. Чи то слід було розповісти йому про власні плани, пояснити, що роблю це лише задля нього. Тільки я не впевнена, що я роблю це заради нього, і плану в мене насправді немає.
Розповім дещо про себе. Ось і весь план на сьогодні. Розповім щось із реального життя. Зізнаюся, що хотіла дитину. І подивимось — можливо, якось спровокую його: на неприродну відповідь, будь-яку нетипову реакцію. Побачимо, куди така стратегія мене заведе.