— Знаю, — відповідаю я. — Мені шкода. Мені дуже шкода. Це неправильно.
— Так, неправильно, — погоджується він, ховаючи від мене очі. Він йде до ванної, причиняє двері.
Я лягаю на спину, заплющую очі, відчуваю, як поринаю в жахіття, щось жахливе гризе мене зсередини. Що я накоїла? Пам’ятаю, як він багато говорив, коли я вперше приїхала, це був якийсь словесний потік. Він сердився — сердився на матір, якій ніколи не подобалася Меґан; сердився на газети за те, що в них про неї пишуть, натякають на те, що вона отримала по заслузі; сердився на поліцію через те, що все зіпсувала, що підвела і себе, і його. Ми сиділи в кухні, пили пиво, я слухала його, а коли пиво скінчилося, ми перейшли до внутрішнього дворика, й він припинив сердитися. Ми потягували пиво, спостерігали за потягами, теревенили про дрібниці: про телебачення та роботу, у якій школі він навчався — зовсім як звичайні люди. Я забула відчувати те, що мала б відчувати; ми обоє забулися — тепер я це точно пам’ятаю. Пригадую, як він до мене посміхався, торкався мого волосся.
Мене наче хвиля поглинає, я відчуваю, як кров прилила до обличчя. Пам’ятаю, як зробила для себе таке припущення. Розмірковуючи: не гнати цю думку від себе, а сприймати її. Я жадала цього. Воліла буди з Джейсоном. Мені кортіло відчути те, що відчувала Джесс, коли сиділа тут із ним, потягувала ввечері вино. Намагалася відігнати від себе думку, що в найліпшому випадку Джесс — лише гра моєї уяви, а в найгіршому, Джесс — ніщо, вона — це Меґан, і вона мертва, скалічене тіло, яке залишили розкладатися. Навіть ще гірше: я нічого не забула. Проте мені байдуже, бо я почала вже вірити в те, що про неї кажуть. Невже я, навіть на кілька миттєвостей, теж припустила, що вона отримала по заслузі?
Із ванної кімнати виходить Скотт. Він узяв душ, змив із себе мій запах. Після душу має кращий вигляд, проте, пропонуючи випити кави, в очі мені не дивиться. Не кави мені хотілося: усе було неправильним. Я не хочу цього робити. Не бажаю знову втрачати контроль.
Я швидко вдягаюся, прямую до ванної, плескаю холодною водою в обличчя. Туш побігла, в куточках очей чорні плями, губи темні. Покусані. Обличчя та шия почервоніли там, де його щетина подряпала мені шкіру. Раптом у голові спалахують спогади минулої ночі, його руки на моєму тілі, і в животі холоне. Відчуваючи запаморочення, я сідаю на край ванни. Ванна кімната ще більш спаплюжена, ніж решта будинку: навколо зливника бруд, на дзеркалі зубна паста. Стоїть кружка з однією-єдиною щіткою. Жодних парфумів, зволожувачів, косметики. Невже вона все позабирала, коли йшла? Чи то він усе повикидав?
Повертаюся до спальні, шукаю сліди її присутності — халат на дверях, щітку в шухляді, бальзам для губ, сережки — нічого не знаходжу. Підходжу до шафи й уже збираюся її відкрити, кладу руку на ручку, коли чую його голос:
— Кава готова! — Я жахаюся.
Він протягує чашку, не дивлячись мені в обличчя, потім повертається до мене спиною, зосередившись на залізничній колії чи на чомусь поза нею. Дивлюся праворуч, помічаю, що немає і фотографій — жодної. Волосся на потилиці заворушилося, по плечах — мурахи. Я роблю ковток кави. Тут усе неправильно.
Можливо, це зробила його мама: вона все прибрала, сховала фотографії. Його мама не любила Меґан, Скотт це постійно повторював. Але ж хто його вчора штовхав у спину? Хто трахає незнайому жінку в подружньому ліжку, коли труп дружини ще теплий? Він обертається, дивиться на мене, здається, ніби читає мої думки, бо на його обличчі дивний вираз — зневага чи відраза — він не сприймає мене. Я ставлю чашку.
— Мені слід йти, — кажу я, він не заперечує.
Дощ закінчився. На вулиці яскраво світить сонце, я щулюся в імлистому ранковому світлі. До мене наближається якийсь чоловік — тільки-но стаю на тротуар, він опиняється просто переді мною. Піднімаю руки вгору, він повертає вбік, відштовхую його плечем з дороги. Він щось говорить, але я не чую. Не опускаючи рук, стою з похилою головою, аж ось лише за метра півтора помічаю Анну, яка стоїть поряд зі своєю автівкою, руки в боки, та дивиться на мене. Коли наші погляди зустрічаються, вона хитає головою, відвертається та поспіхом рушає до вхідних дверей свого будинку, ледь не бігом. Я стовбичу секунду, не рухаючись, проводжаючи поглядом її худорляву статуру в чорних легінсах та червоній футболці. У мене загострене відчуття дежавю. Я вже бачила, коли вона ось так бігла.
Це сталося невдовзі після того, як я виїхала з будинку. Приїздила побачитися з Томом, щось забрати з речей. Навіть не пам’ятаю, що саме, лише хотіла потрапити в дім, побачитися з ним. Здається, це була неділя, я виїхала в п’ятницю, тож мене не було сорок вісім годин. Я стояла на вулиці, спостерігала, як вона носить речі з автівки в будинок. Вона саме в’їжджала, через дві доби після мого від’їзду, навіть ліжко ще не остигло. До речі, про непристойну квапливість… Вона помітила мене, і я наблизилася до неї. Гадки не маю, що я мала намір їй сказати — упевнена, нічого розумного. Я пам’ятаю, що плакала. А вона, як і тепер, побігла геть. Тоді я не знала найгіршого — вона так і не з’явилася. Слава богу. Здається, я б її могла вбити.
У голові паморочиться, коли стою на платформі та очікую на потяг. Сідаю на лаву, запевняю себе, що це похмілля — ані краплі в рот не брала вже п’ять днів, а потім запій — ось результат. Проте я знаю, що річ не тільки в цьому. Річ в Анні — її вигляд і моє відчуття, коли побачила, як вона йде геть. Страх.
Анна
Субота, 10 серпня 2013 року
Сьогодні вранці я поїхала до спортзали до Норткота, позайматися на велотренажерах, потім завітала на зворотному шляху до модної крамниці відомих брендів і побавила себе дуже привабливою міні-сукнею від «Макс Мара» (Том обов’язково вибачить мені, коли побачить у цій сукні.) Ранок видався напрочуд приємним, проте, коли я паркувала автівку, помітила якусь метушню біля будинку Гіпвеллів — тепер там увесь час полюють фотографи — і там стовбичила вона. Знов вона! Майже несила повірити. Знервована Рейчел поспіхом оминала якогось фотографа. Я стовідсотково впевнена, що вона тільки-но вийшла з будинку Скотта.
Я не засмутилася. Була просто вражена. А коли я повідомила про це Тома — спокійно, ніби нічого не відбулося — він так само, як і я, виглядав збентеженим.
— Обов’язково їй зателефоную, — пообіцяв він. — Дізнаюся, що відбувається.
— Ти вже намагався, — заперечую я якомога м’якше. — Даремно. — Як на мене, уже час скористатися порадою юриста, отримати від поліції заборонний судовий наказ чи щось подібне.
— Але ж вона насправді зараз нас не турбує, так? — уточнив він. — Дзвінки припинилися, вона не наближалася ані до нас, ані до нашого будинку. Не хвилюйся через це, люба. Я все владнаю.
Він, зрозуміло, має рацію щодо хвилювання. Але мені байдуже. Щось відбувається, а я не готова просто заплющувати на це очі.
Я вже втомилася від того, що мене постійно вмовляють не хвилюватися, щоразу запевняють, що він усе владнає, він з нею поговорить, і вона, врешті-решт, піде геть. Вважаю, що настав час брати справу у власні руки. Наступного разу, коли її побачу, зателефоную до поліції — тій жінці, детективу Райлі. Вона здалася милою, співчутливою. Розумію, що Тому шкода Рейчел, проте, відверто кажучи, гадаю, що настав час раз і назавжди покласти край цій стерві.
Рейчел
Понеділок, 12 серпня 2013 року
Ми на автопарковці біля озера Вілтона. Раніше ми іноді приїздили сюди, щоб покупатися у по-справжньому спекотні дні. Сьогодні ж сидимо пліч-о-пліч у автівці Тома з відкритими вікнами, нас обдуває теплий вітерець. Мені кортить відкинути голову на підголів’я та заплющити очі, дихати сосновим повітрям, слухати пташині співи. Я бажала б тримати його за руку та на цілий день залишитися тут.
Учора ввечері він зателефонував мені, запропонував зустрітися. Я перепитала, чи не через Анну часом весь цей галас, не через те, що ми зустрілися на Бленгейм-роуд. Я запевнила, що моя поява там не має до них відношення — я приїздила не задля того, щоб їх турбувати. Він мені повірив, принаймні сказав, що вірить, проте говорив з обережністю, трохи занепокоєно. Він сказав, що нам потрібно поговорити.