Рушаю на кухню, перетрушую кухонну шухляду, намагаючись знайти картку, яку залишила детектив Райлі. Швидко набираю її номер, доки не передумала.
Середа, 14 серпня 2013 року
Ми ніжимося в ліжку, його руки на моїх стегнах, його гарячий подих лоскоче мою шию, його шкіра липка, спітніла, він каже:
— Ми стали мало цим займатися.
— Знаю.
— Ми маємо більше часу присвячувати собі.
— Так.
— Я скучив за тобою, — зізнається він, — скучив за цим. Я хочу частіше з тобою кохатися.
Я повертаюся, цілую його в губи, очі в мене міцно заплющені, я намагаюся приховати провину, яку відчуваю через те, що за його спиною звернулася до поліції.
— Гадаю, нам слід кудись поїхати, — шепоче він, — лише ми вдвох. Трохи розвіятися.
Мені кортить спитати: «А з ким залишити Еві? З твоїми батьками, з якими ти навіть не спілкуєшся? Чи з моєю кволою мамою, що ледь собі дає раду?»
Я цього не кажу, взагалі мовчу, лише цілую його у відповідь уже більш пристрасно. Його рука зісковзує мені на сідницю, міцно її стискає.
— Що скажеш? Ти б хотіла поїхати? На Маврикій? Балі?
Я сміюся.
— Я не жартую, — наполягає він, відстороняючись від мене й дивлячись прямо у вічі. — Ми на це заслуговуємо, Анно. Ти на це заслуговуєш. Рік видався непростим, згодна?
— Але…
— Але що? — Він дарує мені свою неперевершену посмішку. — Не хвилюйся, щось придумаємо з Еві.
— Томе, а гроші?
— Упораємось.
— Але… — не хочу про це казати, але мушу. — У нас не вистачає грошей навіть на те, щоб подумати про переїзд, проте у нас достатньо грошей, щоб відпочивати на Маврикії чи Балі?
Він надимає щоки, потім повільно видихає, відстороняється від мене. Не слід було цього казати! Оживає відеоняня: Еві прокидається.
— Я підійду, — він підводиться та виходить зі спальні.
За сніданком Еві знов за своє: для неї це перетворилося на гру — вона відмовляється від їжі, хитає головою, задирає підборіддя, міцно стискає губи, маленькі кулачки штовхають тарілку, що стоїть перед нею. У Тома швидко уривається терпець.
— У мене немає часу гратися, — каже він мені. — Сама годуй. — Він підводиться, ображено протягує мені ложку.
Я глибоко зітхаю.
Усе гаразд, він просто втомився, в нього багато роботи, він сердиться, тому що сьогодні вранці я не підтримала його фантазію про відпочинок.
Ні, не гаразд! Я теж втомилася, мені кортить обговорити ситуацію з грошима, а не залишати її висіти в повітрі, коли він просто підвівся та вийшов з кімнати. Зрозуміло, що я цього не кажу.
Натомість я порушую обіцянку, яку сама собі дала, і згадую Рейчел.
— Вона знову вешталася неподалік, — кажу я, — тож хай там що ти їй казав напередодні — проблему не вирішив.
Він роздратовано дивиться на мене.
— Що ти маєш на увазі: «вешталася»?
— Вона була тут учора, стовбичила на вулиці, саме навпроти нашого будинку.
— Вона була сама?
— Так, сама. А чому ти питаєш?
— От дідько! — лається він, його обличчя хмурніє, як трапляється завжди, коли він по-справжньому гнівається. — Я ж попереджав її, щоб трималася якнайдалі! Чому ти мені вчора нічого не сказала?
— Не хотіла тебе засмучувати, — м’яко відповідаю я, уже жалкуючи, що взагалі порушила цю тему. — Не бажала тебе турбувати.
— Господи! — вигукує він і спересердя ставить чашку з кавою у зливник. Різкий звук лякає Еві — дитина починає плакати. Навіть це його не зупиняє. — Не знаю, що тобі сказати, відверто зізнаюся — не знаю. Коли ми з нею спілкувалися, вона була нормальною. Вислухала мене, пообіцяла, що більше тут не з’явиться. Мала чудовий вигляд. Здорова, твереза, насправді… знову така, як раніше…
— Мала чудовий вигляд? — питаю я і, перш ніж він повертається до мене спиною, з виразу його обличчя бачу, що він зрозумів: його спіймали на гарячому. — А мені здалося, ти казав, що ви спілкувалися телефоном?
Він робить глибокий вдих, потім важко зітхає, повертається до мене обличчям. Вигляд у нього збентежений.
— Так, саме так я і говорив, люба, тому що мені відомо, що ти засмутилася б, якби я з нею бачився. Тож здаюся — я тобі збрехав. Усе задля безтурботного життя.
— Ти жартуєш?
Він посміхається мені, хитає головою й робить крок до мене, піднімаючи руки вгору в благанні.
— Пробач, пробач. Вона воліла поговорити віч-на-віч, я вирішив, що так буде краще. Пробач, добре? Ми просто поговорили. Ми зустрілися в якійсь занапащеній кав’ярні в Ешбері, поспілкувалися хвилин п’ятнадцять — щонайбільше з півгодини.
Він обіймає мене, притягує до грудей. Я намагаюся чинити опір, але він сильніший, і пахне від нього чудово, до того ж я не хочу сваритися. Я бажаю, щоб ми були на одному боці.
— Пробач, — шепоче він знову мені у волосся.
— Усе гаразд, — відповідаю я.
Я пробачаю йому тому, що тепер узяла ситуацію під власний контроль. Учора ввечері я розмовляла з детективом Райлі й від самого початку нашої розмови усвідомила, що вчинила правильно, коли їй зателефонувала. Коли я обмовилася, що бачила, як «кілька разів» (невеличке перебільшення) Рейчел виходить із будинку Скотта Гіпвелла, вона, здавалося, дуже зацікавилася. Хотіла дізнатися день та час (я спромоглася пригадати лише два випадки; про інші випадки в мене відомості відсутні), чи не мали вони стосунків ще до зникнення Меґан Гіпвелл. Як на мій погляд, їх пов’язують стосунки сексуального характеру? Я змушена була зізнатися, що подібне навіть не спадало мені на думку — уявити неможливо, щоб він зрадив Меґан із Рейчел. Хай там як — тіло його дружини ще й охолонути не встигло!
Я також розповіла про випадок з Еві — спробу викрадення дитини — так, про всяк випадок, якщо вона забула.
— У неї нестабільна психіка, — наполягала я. — Можливо, ви вважаєте, що я перебільшую, однак я не можу ризикувати, якщо справа стосується моєї родини.
— Анітрохи! — запевнила вона. — Я вам щиро вдячна за дзвінок. Якщо побачите щось підозріле — одразу ж телефонуйте мені.
Я гадки не маю, що вони з нею робитимуть — напевно, попередять? Це обов’язково допоможе, якщо ми наполягатимемо на судовому наказі про заборону наближатися до нашої родини. Сподіваюся, задля Тома, до цього не дійде.
Після того як Том пішов на роботу, ми з Еві рушаємо до парку, граємося на гойдалках, на маленьких дерев’яних конячках-гойдалках, тому, коли я саджаю її назад у візочок, вона миттєво засинає — тож я можу рушати по крамницях. Ми рухаємося глухими вулицями до великої крамниці «Сейнсбері». Рухаємося в об’їзд, де набагато спокійніше, рух дуже повільний, і в будь-якому разі ми маємо пройти повз номер тридцять чотири на Кренгем-стрит.
Навіть тепер, коли я крокую повз цей будинок, трохи тремчу — у животі немов метелики пурхають, губи мимоволі розповзаються в посмішці, щоки пашать рум’янцем. Пригадую, як поспішала сходами, сподіваючись, що ніхто з сусідів мене не помітить, як готувалася у ванній до нашої зустрічі, пахтилася, вдягала білизну, яку носиш тільки задля того, щоб з тебе її скинули. Потім я отримувала повідомлення, що він уже біля вхідних дверей, і ми проводили годину-дві нагорі, у спальні.
Рейчел він запевняв, що в нього зустріч із клієнтом чи то з приятелями пішли пива випити.
— А ти не хвилюєшся, що вона перевірить? — запитувала я, він хитав головою, відганяючи саму думку.
— Я добре вмію брехати, — якось із посмішкою зізнався він. А ще одного разу зізнався: — Навіть якщо вона перевірить… річ у тому, що назавтра Рейчел уже нічого не пам’ятатиме. — І лише тоді я почала розуміти, наскільки в нього все погано.
Посмішка вмить стерлася з мого обличчя, коли я пригадала ці розмови. Коли Том змовницьки до мене посміхався, пестячи пальцями мій живіт, і весело запевняв: «Я добре вмію брехати», він добре вміє брехати, до того ж виходить природно. Я сама пересвідчилася: наприклад, під час нашого медового місяця він умовив адміністраторів готелю, щоб нам дали номер. Чи то, наприклад, на роботі відмовився від додаткових годин, посилаючись на непередбачувані сімейні обставини. Усі люди брешуть, зрозуміло, що всі ошукують, тільки коли неправду говорить Том — йому віриш.