Пригадую сьогоднішній сніданок: я піймала його на брехні, і він одразу ж зізнався. Мені немає про що хвилюватися. Він не зустрічається з Рейчел за моєю спиною! Яке безглуздя! Припустимо, колись вона була привабливою — коли вони познайомилися, вона була доволі симпатичною — але зараз вона погладшала не на жарт. Хай там як, він би ніколи до неї не повернувся! Тільки не після того, що вона йому, нам, заподіяла — після всіх цих неприємностей, безглуздих нічних дзвінків, кидання слухавок, недоладних повідомлень.
Я стою в проході з консервами, Еві продовжує, дякувати господу, міцно спати у візочку, і згадую ті телефонні дзвінки, про той випадок — чи то випадки? — коли я прокидалася, а в ванній кімнаті горіло світло. За зачиненими дверима я чую його низький, ніжний голос. Він її заспокоював, я достеменно знаю. Він запевняв мене, що іноді вона була такою розлюченою, що погрожувала прийти до нас додому, до нього на роботу, кинутися під потяг. Можливо, він і вміє добре брехати, але я бачу, коли він говорить правду. Мене йому не обдурити.
Лише уявіть — він мене таки обдурив, чи не так? Коли сказав, що розмовляв із Рейчел телефоном, що голос її звучав добре, набагато ліпше, майже весело, я ані на мить в цьому не сумнівалася. І коли він в понеділок ввечері повернувся додому, я запитала його, як пройшов день, і він розповів про доволі важкі перемовини, що сталися вранці, я співчутливо слухала, навіть жодного разу не запідозривши, що вранці в нього взагалі не було перемовин, що весь цей час він сидів у кав’ярні в Ешбері з колишньою дружиною.
Ось про що я розмірковую, поки дуже обережно та турботливо розвантажую посудомийну машинку, поки Еві спить, а дзенькіт посуду міг би її розбудити. Він таки дурить мене. Мені відомо, що він не завжди стовідсотково щирий зі мною. Наприклад, ця історія з його батьками — як він запросив їх на весілля, але вони відмовилася прийти, бо гнівалися через те, що він кинув Рейчел. Мені завжди здавалося це дивним, оскільки ті два рази, коли я розмовляла з його матусею, вона, здавалося, із задоволенням зі мною спілкувалася. Вона була люб’язною, зацікавлено розпитувала про мене та Еві.
— Я щиро сподіваюся, що ми невдовзі зможемо побачити онуку, — казала вона, однак, коли я розповіла про це Тому, він відмахнувся.
— Вона просто намагається змусити мене запросити їх у гості, - відповів він, — тільки для того, щоб вона могла відмовитися. Гра м’язами. — Вона взагалі не спілкувалася як жінка, що грала м’язами, але я не стала наполягати. Підкилимові інтриги в чужих родинах завжди незрозумілі. У нього власні причини для того, щоб тримати батьків на відстані, я розумію, що він так і далі поводитиметься. Для нього найголовніше — захистити мене та Еві.
Тоді чому саме зараз я гадаю, чи то є правдою? Уся річ у цьому будинку. Сама ситуація, усе, що тут коїться, — усе змушує мене сумніватися в собі, сумніватися в нас. Якщо я не буду обережною, підозри зведуть мене з розуму, усе закінчиться тим, що я уподібнюся до неї. Уподібнюся до Рейчел.
Я сиджу тут, чекаю, щоб витягти простирадло з сушарки. Міркую над тим, щоб увімкнути телевізор і подивитися, чи не розпочався серіал «Друзі», серія, яку я ще не подивилася три сотні разів. Чи то зайнятися йогою, пригадую про роман на приліжковій тумбочці — за минулі два тижні я прочитала лише дванадцять сторінок. Розмірковую про ноутбук Тома, який стоїть на кавовому столику у вітальні.
А потім я вчинила так, як вважала, що ніколи не зможу. Я схопила пляшку червоного вина, яку ми відкоркували минулого вечора за вечерею, і налила собі склянку. А потім принесла його ноутбук, увімкнула й стала підбирати пароль.
Я вчиняю так само, як вчиняла вона: пиячила наодинці, пхала ніс в його справи. Він ненавидів її вчинки. Але останнім часом — тобто цього ранку — усе змінилося. Якщо він має намір брехати, я маю намір його перевіряти. Так буде чесно, хіба ж ні? Я відчуваю, що мені заборгували трохи відвертості. Тож я намагаюся зламати пароль. У різних комбінаціях випробовую різні імена: моє, його, його та Еві, моє та Еві, три наші разом, у зворотному напрямі. Наші дні народження, у різних комбінаціях. Річниці: перший раз, як ми побачили одне одного, перший раз, коли ми кохалися. Номер тридцять чотири на Кренгем-стрит; номер двадцять три — адреса цього будинку. Намагаюся розмірковувати нестандартно — більшість чоловіків використовують для паролів назви футбольних команд, однак Том не захоплюється футболом; він любить крикет, тож я випробовую «Бойкотт», «Ботем», «Ешес». Не знаю імен найсучасніших гравців. Допиваю склянку, наливаю ще половину. Відверто кажучи, я, намагаючись розгадати пароль, втішаюся. Пригадую групи, які він любить слухати, фільми, які любить дивитися, актрис, яких він обожнює. Друкую слово: «пароль». Потім: «1234».
Надворі жахливий скрип — на семафорі зупиняється потяг до Лондона, ніби нігтями шкрябають по дошці. Я стискаю зуби, ще раз роблю великий ковток і тут звертаю увагу на час — господи, майже сьома година! Еві досі спить, він за хвилину має бути вдома, і тільки-но думаю, що він повернеться додому будь-якої миті, як чую брязкання ключів у замку, моє серце зупиняється.
Я квапливо закриваю ноутбук, підстрибую, із грохотом збиваю стілець. Еві прокидається, починає плакати. Ставлю комп’ютер на стіл, перш ніж він заходить у кімнату, але він помічає: щось сталося, він прискіпливо дивиться на мене, запитує:
— Що коїться?
— Нічого, нічого, — відповідаю я. — Випадково збила стілець.
Він підхоплює Еві з візочка, пестить, я потайки кидаю на себе погляд у дзеркало в коридорі: обличчя бліде, губи в темно-червоному вині.
Рейчел
Четвер, 15 серпня 2013 року
Кеті влаштувала для мене співбесіду. Її подруга відкрила рекламну фірму, і жінці потрібен помічник. По суті то славетна робота секретаркою і платили за неї копійки, але мені було байдуже. Ця жінка готова зустрітися зі мною без усіляких рекомендацій — Кеті розповіла їй історію про те, що в мене був нервовий зрив, однак зараз я повністю одужала. Співбесіду призначено на завтрашній день, у власниці фірми вдома — вона керує справою зі службового приміщення, яке прилаштувала під власну контору на задвірку. Так сталося, що вона також мешкає у Вітні. Тож цілий день я мала намір надавати блиску власному резюме та відточувати майстерність співбесіди. Я саме цим і займалася, коли раптом зателефонував Скотт.
— Я сподівався, ми зможемо поговорити, — промовив він.
— Нам немає потреби… я хочу сказати, тобі немає потреби виправдовуватися. То була… ми обидва знаємо, що то була помилка.
— Знаю, — сумно відповів він, схожий не на того розлюченого Скотта з моїх кошмарів, а на того розчавленого Скотта, який сидів на моєму ліжку та розповідав про свою загиблу дитину. — Але мені справді потрібно з тобою поговорити.
— Певна річ, — погодилася я. — Певна річ, ми можемо поговорити.
— Віч-на-віч?
— Розумієш… — Менше за все мені хотілося повертатися до того будинку. — Мені дуже прикро, але сьогодні я не можу.
— Рейчел, будь ласка. Це дуже важливо. — У голосі лунав відчай, і, попри все, мені стало його шкода. Я намагалася вигадати виправдання, коли він знову почав благати: — Будь ласка! — Тож я погодилася й пожалкувала про це, тільки-но згода злетіла з моїх вуст.
У газети потрапила історія про дитину Меґан — про її першу загиблу дитину. Відверто кажучи, то була історія про батька дитини. Вони дізналися, хто він. Його ім’я — Креґ Маккензі, він помер в Іспанії від передозування героїном чотири роки тому. Тож смерть виключає його зі списку підозрюваних. Для мене ця версія завжди звучала неправдоподібно — якщо хтось і хотів покарати Меґан за те, що вона скоїла, зробив би це багато років тому.