Він похмуро дивиться на мене.
— Я був майже впевнений, що поліція заарештує Скотта. Вона розповідала, що він божеволів через те, що вона байдикує. Він звик читати її електронну пошту, перевіряв її. Я вважав… я планував за першої-ліпшої нагоди підкинути йому в будинок її телефон. Не знаю. Гадав, що якось завітаю випити пива… по-сусідськи… не знаю. Чіткого плану в мене не було. Я нічого завчасно не планував. Вбивство не було заздалегідь підготованим. Усе, що сталося, — жахлива випадковість.
Але потім його поведінка знову змінюється. Мов хмари, що мчать небом: щойно була темрява, тепер світло. Він підхоплюється, повільно крокує на кухню, де за столом сидить Анна та годує Еві. Цілує дитину в маківку, потім виймає зі стільчика для годування.
— Томе… — починає протестувати Анна.
— Усе гаразд. — Він посміхається дружині. — Я хочу побавитися. Дозволяєш, люба? — Він прямує до холодильника з дочкою на руках, витягає пиво. Дивиться на мене. — Пиво будеш?
Я хитаю головою.
— Ні, гадаю, краще не треба.
Я його майже не чую. Розмірковую, чи встигну дістатися вхідних дверей, перш ніж він мене перехопить. Якщо двері на засувці, мені здається, я впораюся. Якщо замкнені, тоді на мене очікують неприємності. Я кидаюся вперед до дверей. Вибігаю в коридор — моя рука майже торкається ручки дверей, коли відчуваю, як у мою голову влучає пляшка. Перед очима все біліє, я падаю навколішки — нестерпний вибух болю. Його пальці плутаються в моєму волоссі, коли він хапає мене за пасмо та ривком тягне назад у вітальню, потім відпускає. Він стоїть наді мною, широко розчепіривши ноги, так що вони опиняються з обох боків моїх стегон. Він продовжує тримати дитину на руках, але поряд з ним опиняється Анна і намагається дівчинку забрати.
— Віддай-но її мені, Томе, будь ласка. Ти зробиш їй боляче. Будь ласка, віддай її мені.
Він передає Еві, яка заходиться від плачу, дружині.
Я чую, як Том щось каже, але здається, що він десь далеко-далеко, ніби я чую його крізь товщу води. Можу розібрати слова, але чомусь здається, буцімто він звертається не до мене, й ті слова не мають жодного стосунку до того, що зі мною відбувається. Усе відбувається немов удалині.
— Йди нагору, — наказує він. — Йди до спальні, зачини двері. Не можна нікому телефонувати, зрозуміла? Анно, я не жартую. Ти ж не хочеш комусь дзвонити. Принаймні поки тут Еві. Ми ж не хочемо, щоб усе перетворилося на паскудство. — Анна не дивиться на мене. Вона притискає дитину до грудей, переступає мене й квапливо зникає.
Том нахиляється, просовує руки за пасок моїх джинсів, хапає їх за край та тягне підлогою на кухню. Я брикаюся, намагаюся за щось ухопитися, однак не вдається. Я погано бачу — очі жалять сльози, усе немов у імлі. Біль нестерпний, а коли б’юся головою об підлогу, відчуваю, як накочує хвиля нудоти. Такий гарячий, сліпучий біль, коли щось торкається моєї скроні. А потім — темрява.
Анна
Неділя, 18 серпня 2013 року
Вона на підлозі на кухні. Спливає кров’ю, але я гадаю, що це не надто серйозно. Він ще не закінчив. Я навіть не впевнена у тому, на що саме він чекає. Напевно, це нелегко для нього. Він таки колись кохав її.
Я була нагорі, вкладала Еві. Міркувала над тим, чи не цього я бажала. Нарешті ми позбудемося Рейчел. Раз і назавжди. Вона ніколи не повернеться. Саме про це я мріяла. Певна річ, не саме про це. Але я воліла, щоб вона зникла. Проте я мріяла про життя без Рейчел, і тепер, нарешті, я його отримаю. І залишимося ми втрьох: я, Том та Еві — як і годиться.
Лише на мить дозволяю собі насолодитися фантазіями, однак потім дивлюся на сплячу дочку та розумію, що це тільки мої фантазії. Я поцілувала свій палець й притиснула його до її досконалих губ, усвідомила, що ми ніколи не почуватимемося в безпеці. Я ніколи не буду в безпеці, тому що мені все відомо, а він не зможе мені довіряти. І хто може запевнити, що не з’явиться чергова Меґан? Чи то ще гірше — чергова Анна, чергова я?
Я повернулася на перший поверх. Чоловік сидів за кухонним столом, жлуктив пиво. Її я спершу не побачила, потім помітила ноги й подумала, що все скінчено, але він запевнив, що з нею все гаразд.
— Трошки вдарив, — зізнався він. — За нещасний випадок це видати не вдасться.
Тож ми чекали. Я також взяла собі пиво, ми пили разом. Він каявся, що йому по-справжньому шкода Меґан, шкода своєї зради. Поцілував мене, запевнив, що все зробить заради мене, що все налагодиться, у нас усе буде гаразд.
— Ми поїдемо звідси, як ти завжди хотіла. Поїдемо, куди тобі заманеться. Будь-куди.
Потім запитав, чи я зможу його пробачити, і я відповіла, що зможу, нехай дасть мені час. Він повірив. Здається, повірив.
Як і передбачував прогноз, почалася буря. Вона просинається від гуркоту грому, приходить до тями. Потім починає стогнати, ворушитися на підлозі.
— Тобі слід піти, — радить він мені. — Повертайся нагору.
Я цілую його в губи й залишаю на кухні, проте нагору не повертаюся. Натомість підіймаю слухавку в коридорі, сідаю на нижню сходинку та прислухаюся, тримаючи слухавку в руці, очікуючи слушної нагоди.
Я чую, як він розмовляє з нею м’яким низьким голосом. А потім чую її. Здається, вона плаче.
Рейчел
Неділя, 18 серпня 2013 року
Я щось чую, якесь шипіння. Спалах світла, і я розумію, що це дощ, злива. Надворі темно, справжня буря. Блискавки. Не пам’ятаю, коли стемніло. Дощ у голові змушує мене отямитися, серце підскакує до горла. Я на підлозі, в кухні. Насилу мені вдається підвести голову, здійнятися на лікті. Він сидить за столом, дивиться на бурю, у руках — пляшка пива.
— Тож як мені бути, Рейч? — цікавиться він, коли помічає, що я підвела голову. — Сиджу тут уже… майже півгодини і ставлю те саме запитання. Що мені з тобою робити? Який вихід ти мені залишаєш? — Він робить великий ковток, задумливо поглядає на мене. Силкуючись, сідаю, прихилившись спиною до кухонного буфета. У голові паморочиться. Рот повен слини. Таке відчуття, що зараз мене знудить. Кусаю губи, занурюю нігті в долоні. Мені потрібно позбутися цього ступору, не маю права бути слабкою. Немає на кого покладатися. Я це розумію. Анна до поліції звертатися не стане. Не ризикуватиме безпекою власної дочки заради мене.
— Ти маєш визнати це, — продовжує Том. — Сама у всьому винна. Поміркуй над цим: якби ти просто дала нам спокій — ніколи б не опинилася в такій ситуації. Я б не опинився в цій ситуації. Жоден з нас. Якщо б того вечора ти не припхалася туди, якщо б Анна не прибігла назад після того, як побачила тебе на вокзалі, тоді б мені, напевно, вдалося все владнати з Меґан. Я не був би таким… роздратованим. Не втратив би самовладання. І не заподіяв їй шкоди. Нічого цього б не сталося.
Відчуваю, що в горлі накопичуються сльози, але я ковтаю цю грудку. Ось так він поводиться, ось так він завжди поводиться. Йому майстерно вдається змусити мене відчувати себе винною, справжньою нікчемою.
Він закінчує своє пиво, крутить порожню пляшку на столі. Сумно похитує головою, підводиться, підходить до мене, простягає руки.
— Підводься, — наказує він. — Давай руку. Ну ж бо, Рейч, підводься.
Я дозволяю йому підняти мене з підлоги. Стою спиною до кухонного столу, він переді мною, навпроти, притиснувшись стегнами до моїх стегон. Торкається обличчя, великим пальцем витирає сльози з вилиць. — Що ж мені з тобою робити, Рейч? Що, на твій погляд, я маю робити?
— Не слід нічого робити, — відповідаю я й намагаюся посміхнутися. — Тобі ж відомо, що я кохаю тебе. Досі кохаю. Ти ж знаєш, я нікому нічого не скажу… Не змогла б так із тобою вчинити.
Він посміхається — широкою, прекрасною посмішкою, від якої я раніше танула, — я починаю рюмсати. Повірити не можу, не можу повірити, що ми до такого докотилися… що найщасливіші миті мого життя — моє життя разом із ним — виявилися ілюзією.