— Я не Олі, я — Оля!
— Такого імені нема! — заперечує грубенька Марійка. — Коли ти виростеш, то будеш не Оля, а Олена!
— Олена заголена! — єхидно дражниться Парта.
А Петро Цьомко, що його зі ще двома молодшими братами покинула мама й утекла із села з якимось заїжджим шоферюгою, зловісно додає:
— Олена — к…рва солена!
Петрову маму звати Оленою, й ця фраза, напевно, звучить у їхній хаті доволі часто з уст і його тата, і дідуся, й бабусі. Але при чім тут я? Тим більше, що мене звати Оля, Ольдзя, Ольга, — а не Олена!
— Петре, г…мно тепле? — штовхаю свого кривдника у груди.
— Ах ти ще й битися хочеш?!
Ми падаємо коло дошки на білу від крейдяного пилу підлогу й товчемо одне одним, як шалені. Вчителька викликає до школи наших батьків. Мене привселюдно лупцює мама, Петра — тато. Але це ще не означає, що пакт про ненапад підписано. Ми будемо битися одне з одним мало не на кожній перерві, будемо взаємно чорно ненавидітися аж до самої весни — власне, до бджіл, але про це трохи пізніше.
Ніякої їдальні в нашій школі не існувало. Навіть сухі булочки по три копійки школярам не продавали. Їдальню відкрили пізніше, та й то в основному корпусі — у двоповерховій дерев’яній охронці, де за Австро-Угорщини й Польщі проходили вишкіл майбутні офіцери. Всі інші шкільні корпуси розмістилися у трьох хатах, правда, дещо більших від звичайних. Наш клас учився в чотирикімнатній сільській хаті — колишньому помешканні священика. По одній кімнаті в ній було виділено як квартири для вчителів, ще дві — під класи. Зими стояли дуже сніжні, холодні, й Марія Степанівна запропонувала нам приносити з дому горнятка й цукор, а вона у своїй кімнаті заварюватиме всім чай. Було так приємно на великій перерві гуртом чаювати, ділитися з іншими своїми запасами липового цвіту або сухих ягід шипшини! Та ідилія тривала недовго. Село довідалося про вчительчину турботу й оцінило її по-різному: хтось відгукувався схвально, хтось казав, що вчительці добре живеться: у класі уроки проводить, а за стіною обід для своєї сім’ї варить. А хтось узяв та й написав анонімку куди треба. Комісія звалилася на наші голови, коли ми тільки-тільки розпочали гарячу трапезу. Дві жінки-перевіряючі відразу ж узялися наводити лад. Цукор із наших газетних згортків вони демонстративно висипали у сміттєве відро. Туди ж полетіли цвіт липи і плоди шипшини, навіть чиєсь варення у маленькому слоїчку з-під майонезу й згорток із хлібом. Газета при цьому розгорнулася — й «товариш перевіряюча» побачила вимазаний смальцем портрет Леніна. Крику було такого, що шкільні ворони з жахом полетіли на другий кінець села. Вчительку тимчасово відсторонили від роботи, її поведінку мали розглядати у райвно. Повертаючись із того зборища, стероризована несправедливими звинуваченнями й доведена до відчаю можливою втратою роботи Марія Степанівна втрапила під колеса машини.
Стара Карга, яку прислали замість нашої покаліченої вчительки, з дітлахами не церемонилася. Била всіх, навіть найслухняніших. Якщо не долонею позавуш, то указкою по пальцях, по спині, а то й по голові. Дехто з учнів скаржився на неї батькам, але отримував запотиличника ще й удома. Авторитет учителя в ті часи був абсолютним: раз б’є учителька, то значить, дідько рогатий чимось заслужив — і треба ще й рідним підключитися до такого ж виховання. Мене Карга чомусь зненавиділа із першого дня. За що — уяви не маю. Якщо з вух інших дівчаток вона виривала сережки, то в мене вуха навіть не були проколені. Якщо на інших школярів горланила, що мами вдома їхніми зошитами сметану накривають, то мої зошити були чистенькі. Й на сторінках підручників я не малювала не те що чортиків, а й навіть білочок чи зайчиків. Малюнки в мене були хіба що на промокатках. Не мала я й гривки на лобі, бо моя мама нізащо б не дозволила мені її підстригти, а коси мені заплітала так туго, що здавалося, ніби й мої брови від цього назавжди здивовано піднялися.
Стару Каргу дратувало, що до уроків я готувалася старанно, тому впіймати мене на незнанні їй не вдавалося жодного разу. Вона любила, як учні коло дошки плакали. Що-що, а принижувати Стара Карга вміла майстерно. Й вичитувати мораль — теж. І привселюдно висміювати.